Читати книгу - "Спалені мрії"

Невдовзі вже й сніг почав рипіти під ногами, а мороз за щоки щипати. Тягне вона свою сумку і по переметеній дорозі, а на парканах півні кукурікають, супроводжуючи її по селу. Тамара за цей час звикла до листів і до всіх тих емоцій, які висловлювали її односельці, розуміючи, від чого то воно все.

– Радійте, люди добрі, кричіть, лайте, це не торбина в мене, а хрест Господній, – жартувала інколи, завзято справляючись зі своєю роботою. – Але коли захворіла, двері в мою хату не зачинялися. Несли хто молоко, хто – медок, хто – пряника, хто – липу, аби тільки швидше я на ноги стала. Виявляється, нікому носити вам таку радість – одна не така, друга не хоче, а третій не довіряєте. Бачите, як ви мене самі прославили. Хто така була Тамара? Свинарка! Тепер усі на мене чекають, усі вклоняються, – роздаючи листи, продовжувала жартувати. – Читайте, дорогенькі, я вас так полюбила, що носила б щодня, ніг своїх не шкодуючи!

Після таких слів кожна жінка посміхалася їй, хотіла задобрити, доторкнутися до рукава її старенької куфайки, зазирнути в очі, щоб хоч іншим разом принесла, неначе це від неї залежало.

Одного дня, дійшовши по головній вулиці майже до самого кінця села, Тамара побачила діда Кирила і віддала йому два листи для сусідів – Таниної матері та Катерини.

– Передайте, дуже я находилася, вдома з ранку ще не була. А вам, діду, ще пишуть, – запевнила, знаючи, що дід Кирило чекає листа від сина, якого забрали з першими.

Протягуючи трикутника через паркан Таниній матері, дід Кирило встиг пожартувати з цього приводу:

– Отримуй, Оксано, твоя медсестра прислала, будеш ти її після війни на лікарку вчити, не захоче вона більше з сапою в ланку йти!

А побачивши Катерину, яка з відром води поверталася від колодязя, дід крикнув:

– Отаманшо! Як прийде твій Мирон, першим ділом нехай у дворі колодязь викопає, бо негоже такій кралі далеко по воду ходити!

Катерина ніколи за словом в кишеню не лазила й одразу знайшла, що йому відповісти:

– Нащо мені колодязь у дворі здався, коли мужики поприходять. Тоді я частіше буду по воду ходити, спідниць собі нашию і задом тут вилятиму, щоб їхні очі аж на лоба лізли!

– Ах ти бісова дівка! – посміхався дід Кирило. – Ти кого хочеш з розуму зведеш, тільки Трохима мого не чіпай, – сварився пальцем. – Я йому сам молоду гарну дівку знайшов, а то він щось у парубках засидівся. Та тільки в Німеччину її забрали, ось повернуться обоє, тоді й оженю. А ти на весіллі погуляєш.

– То не Улянину дочку ви нагледіли? Вона за нього не піде, дуже ще молода і дуже гарна. А от я до Трохима вашого давно придивлялася – мені б такого! Я б його жаліла, пилинки здувала, навіть на руках носила! – уміла не тільки сказати, а ще й руками показати. – Невже то, діду, ви колись таким були? І куди все поділося! – реготала на всю вулицю. – Тепер і дивитися нема на що, – махнула рукою та знову засміялася.

– Ну ти ж і бісова дівка! Хотів порадувати тебе оцей поганий дід, листа тобі принести, тепер і не віддам, – сам почав наспівувати: «Ех, тачанка-ростовчанка, всє четирє колєса…»

Він уже пританцьовував на вулиці й вертів над головою трикутником із фронту. Здогадавшись про все, Катерина не поставила, а кинула відро у сніг, з якого вмить розтеклася вода, розтопивши велику дірку. За мить вона вже кружляла біля діда, намагаючись вирвати з його руки лист від чоловіка. Хустка її зсунулася набік, щоки горіли, неначе рум’янами їх хто намазав, а він усе не віддавав.

– Та швидше давайте його сюди, діду, бо від гніву в сніг вас штурхну!

Жінки, які повиходили з дворів на почутий гамір, з цікавістю спостерігали за нею, знаючи – вона дідові не поступиться. Катерина, схопивши довгоочікуваного трикутника, розгорнула швидко і почала голосно читати: «Повідомляємо вам, що Яковенко Мирон Дмитрович, – підняла голову та підіпхнула волосся під хустку, думаючи про високу нагороду, – загинув у боях за Київ у 1941 році», – ледь дочитала, спиняючись на кожному слові.

– Це ви, діду, написали? – звела на нього свої і без того великі очі. – Ви що, жартувати так надумали! – вже не говорила, а кричала, розгнівавшись.

Жінки переглядалися між собою. Було таке, що оці двоє жартували, але щоб так – ніколи. Вона ще раз перечитала листа, знову глянула на жінок, потім – на діда Кирила.

– То це не ви писали? – знову її брови вигнулися на лобі дугою. – Думала, що нагородили, а його, виходить… убито?

Дід стояв, опустивши руки, неначе на нього Катерина вилила оте відро холодної води, і мовчки хитав головою, боячись навіть рота розкрити.

– Отже, це похоронка? – ледь промовила, онімівши.

Обвела поглядом сусідок, які підходили, глянула далі по вулиці і, знайшовши очима постать Тамари, яка віддалялася, почала гукати. Завжди гучний голос Катерини, тепер був ледь чутним. Вона просила її повернутися, махала їй руками, благала. Зрозумівши все, жінки й собі почали звати поштарку на допомогу. Поки Тамара поверталася, всі, хто вмів, перечитували, а Катерина стояла осторонь і боялася навіть доторкнутися до того страшного папірця. Коли підійшла поштарка, всі повернулися до неї і простягли трикутника.