Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Софія завжди супроводжувала Броніславу до тієї винарні, бо любила спостерігати, як загорнуті жовтим папером пляшки поволі підіймалися з пивниці мініатюрним ліфтом.

— Кожда пляшка коштує як за маму рідну, купуют тілько на Різдво та на Паску і смакуют кожен ковток, — вела далі Броніслава. — Французи чи еспанці би засміяли.

Броніслава замріяно зітхала — як завжди, коли згадувала свої подорожі. Софія знала, що зараз вона пригадує рибний ринок у Барселоні, біля якого жила якийсь час із тим коханцем-археологом. Броніслава щоранку ходила на той ринок і з острахом роздивлялася чудернацьких морських істот, іще живих, щойно виловлених з моря. І щоранку симпатичний молодий рибалка, котрий продавав свій улов, наливав їй склянку вина, підморгував, а тоді показував найсмачнішу рибу. Підбадьорена вином, вона купувала все, що він радив, записувала нескладні рецепти («головне — якнайбільше розмарину і цитрини») й несла додому готувати.

— Ні разу не пошкодувала, — гордо заявлятиме Броніслава й нікому не довірятиме готувати на Різдво рибу, яку купуватиме за кілька годин до Святвечора, ретельно обиратиме, щоразу нарікаючи, що все це зовсім не те, що морська риба, завзято торгуватиметься, а потім удома відтинатиме гострим ножем плавники й віддаватиме їх Софії.

Плавники слід було висушити на печі, а тоді виміняти у хлопців у дворі на цукерки. Хлопці ще два тижні після свят стріляли висушеними риб’ячими плавниками одні в одних, а іноді й у дівчат, котрих підстерігали дорогою зі школи.

Сушенину купували завжди заздалегідь: на базарі у бойків із Верхнього Синьовидного.

— Мама готувала дуже смачні креплики і капуснячки, а тато смажив на ринці мід із цинамоном до горівки, — розповідала Галині бабця Софія, і в її очах з’являлася при цьому паволока ностальгії. — За стіл сідали всі разом, із Броніславою. Їли проскурку: вперід тато з мамою, бажали одне одному вдалого року, тоді вділяли всім. Потому були борщ, налисники з грибами, голубці, риба, з якої мама вибирала ости для малої Софії. Колядували. Вперід «Бог Предвічний», далі «Бог ся рождає», а тоді вже все решта. Вранці на Різдво дуже пильнували, аби першим до хати зайшов чоловік, а не жінка. Навіть молочарка посилала того дня з молоком свого чоловіка, хоч він і нарікав, що мусить ходити по бабських справах. Але часто ще до молочарки приходив сторож зі сіном. Десь то сіно діставав, бо знав, що за візит йому перепаде чарка доброї житнівки від Бачевського.

Галина дивиться з вікна, як охайно вбрані першачки несуть букети квітів на останню шкільну лінійку. Велетенські банти на головах дівчаток похитуються в такт із кроками. Мами волочать дітей за руки і шпортаються на нерівному асфальті, намагаючись не спізнитись і водночас не втрапити шпильками в заглибини, в ямки й у собачі екскременти. Олесь уже побіг до школи сам, без мами і без квітів, у пом’ятих джинсах. У п’ятому класі шкільні лінійки — це вже давно не подія. Галина озирається. Перед нею на підлозі розкрита валіза з хаотично накиданими речами: купальний халат, светр, білизна, кілька пар джинсів. Вона збирається з Олесем до Відня. Їй залишається ще чотири години, щоби спакувати речі, погодувати обідом Олеся й сісти в уже замовлене на чотирнадцяту таксі до аеропорту.

У Відні Галина має зустрітися з власником мережі кав’ярень, котрий бачив оформлення їхніх львівських кнайп і хотів замовити їй дизайн. Спершу вони мали їхати до Відня всі разом, але домовитися про зручну для всіх дату ніяк не виходило, тож вирішили, що Галина з Олесем поїдуть без Гриця.

Галина подивилася на телефон і подумала, що мусить перед від’їздом озватися до Гриця. Якщо вона не зателефонує, він подумає, що щось трапилося. Вранці він попросив її:

— Обов’язково дзенькни мені перед відльотом. Я буду хвилюватися, чуєш?

Від цієї думки їй стало неприємно. Вона не любила таких безглуздих розмов:

— Привіт, це я.

— Ну, як там, усе гаразд, позбиралася?

— Якраз збираюсь. Усе гаразд.

— Ну, і чудово. Щасливої дороги. Зателефонуєш, коли доїдете.

І коли вони доїдуть, їй доведеться відбути ще одну таку саму розмову, яка має повідомити чоловіка, що вони долетіли, — та повідомити без жодних подробиць, мов електронне табло в аеропорту. Бо варто їй замість «усе гаразд» сказати, наприклад: «Так, долетіли, і знаєш, хто був разом із нами в літаку?» — як Гриць зітхне і з підкреслено терплячою інтонацією скаже: «Ну, вже кажи, тільки швиденько. Я ж працюю». І ця підкреслена терплячість, яка аж скрапувала зі слухавки, відбивала в неї бажання будь-що розповідати. Вона відразу ж відчувала, наскільки неважливим, другорядним є все те, чим вона тут клопочеться, поки він там «працює». І навіть якщо він казав: «Я зараз не можу говорити, перетелефоную тобі пізніше», — і потому справді лунав дзвінок, то знов уже на другій фразі, яка відрізнялася від стандартного «все гаразд», вона чула те саме докірливе: «Я ж працюю».

Так поступово їхні телефонні розмови стали схожими радше на телеграфні повідомлення. Галина намагалась узагалі не турбувати Гриця, але тоді він телефонував сам, і то було ще гірше, бо він відразу починав зі слів:

— Привіт, як у тебе справи? Все гаразд?