Читати книгу - "Білі зуби"

Одначе й вона, гупнувши за собою дверима, подумала і зрозуміла, що це була правда: гарний район; не могла заперечувати, що, поки йшла зараз до траси, змушена була минати хіба дерева, а не бездомних та купи сміття, як у Вайтчепел. І дитині тут було б добре — цього теж не могла відкинути. Алсана десь глибоко всередині вірила, що життя серед зелені добре впливає на моральність дітей, а тут праворуч від її будинку починався Гладстон Парк, потужний зелений масив, названий на честь ліберального прем’єр-міністра (Алсана походила з поважної й давньої бенгальської сім’ї, а тому читала британську історію; але подивіться на неї тепер! Ото якби хтось із родичів побачив її зараз!..), а в ліберальній традиції всі парки облаштовувались без загорож, не те що елітний Королівський парк (часів королеви Вікторії), з його шпичастим металевим парканом довкола. Віллесден не був аж таким мальовничим, як район Королівського парку, але тут було гарно. Нічого заперечити. Зовсім не схоже на Вайтчепел, де після промови першого-ліпшого божевільного неофашиста доводилося ховатися в підвалі, доки скінгеди розбивали їм вікна своїми кованими сталлю черевиками. Цілі потоки дешевої та безглуздої тупості. А тепер вона вагітна, їй потрібно трохи миру і спокою. Хоча й тут було чимось подібно: от чого вони всі так дивно витріщаються на неї, малу жінку-індуску, котра крокує вздовж траси у довгому макінтоші, а її пишне волосся розвівається у всі боки, як саме бажає? «Кебаби Маліка», «У містера Чонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича», — читала вона нові для неї вивіски, доки проходила повз них. Схоплювала все одразу. Вже бачила, як воно тут є насправді. «Ліберальний район? А дзуськи!» Ніхто не є більш ліберальним нині, ніж будь-хто інший. Просто тут, у Віллесдені, не було якихось одних, які б почувалися достатньо сильними, щоби нападати на якихось інших і заганяти їх у підвали, доки розлітаються вщент їхні вікна.

— Сенс виживання у самому виживанні, — сказала Алсана вголос (вона зверталася до своєї дитини — поклала собі передавати їй хоча б одну мудру думку щодня) і зайшла до салону «Дикі капці», сповістивши дзвіночком про свій прихід. Тут працювала її племінниця Ніна. Старомодна швацька майстерня. Ніна прибивала шпильки до жіночих туфель.

— Алсано, ти виглядаєш, як чорті-шо! — вигукнула Ніна по-бенгальськи. — Шо за жахливий плащ?

— Не твоя справа, що це, — відповіла Алсана по- англійськи, — я прийшла, щоб забрати черевики свого чоловіка, а не щоби базікати зі своєю племінницею-соромітницею.

Ніна вже до такого звикла і знала, що з приїздом Алсани у Віллесден нападок тільки побільшає. Раніше речення були довшими, наприклад, Ти нічо’ не здобула, лиш сором… або Моя безсоромна племіннице… Проте зараз у Алсани вже не було ні бажання, ні сил щоразу намагатися викликати шок такими фразами, а тому вона завжди говорила своє «племінниця-соромітниця», використовуючи як загальну мораль до всього, що могло бути сказано і відчуто.

— Бачиш ці підошви? — запитала Ніна, відкидаючи з очей пасмо пофарбованого набіло волосся й подаючи Алсані з полиці Самадові черевики разом з невеликим блакитним талончиком. — Вони настільки стерті, тітонько Алсі, що мені довелося реконструювати їх від основи. Від самої основи! Шо він в них робив? Бігав марафон?

— Він працює, — скупо кинула Алсана. — І ще молиться, — додала вона, бо любила виказувати людям свою поважність та й, врешті, була насправді вельми традиційною та релігійною й не потребувала, власне, нічого, окрім дрібки віри. — І не називай мене тітонькою, бо я лише на два роки старша за тебе, — Алсана кинула черевики в пластиковий пакет і наготувалася йти.

— А я думала, люди моляться на колінах, — відповіла Ніна з легким смішком.

— Та по-різному, — кинула Алсана, вже виходячи за двері, від чого знову дзеленькнув дзвінок, — моляться, коли сплять, коли прокидаються, гуляють. Ми завжди перед очима Творця.

— Ей, а як там новий будинок? — крикнула Ніна їй услід.

Але та вже пішла. Ніна струснула головою й зітхнула, спостерігаючи, як її молода тітка зникає вдалині вулиці, неначе маленька брунатна куля. Алсана. «Вона, — думала собі Ніна, — водночас і молода, і стара. Така чуттєва, така прямолінійна у своєму довгому, також сповненому чуттєвості плащі, але при цьому виникає враження…»

— Хей, міс! Я тута маю мешти, до яких тре глянути, — почувся голос із глибини кімнати.

— Дивись краще за своїми цицьками, — сказала Ніна у відповідь.

На розі біля пошти Алсана пригальмувала, скинула свої незручні сандалі й узула черевики Самада. (Дивовижно, але при своєму малому зрості вона мала величезні ноги. Тому коли дивитися на неї, складалося враження, що їй треба ще трохи підрости.) Вона миттю скрутила своє волосся у зручний вузол й щільніше загорнулася в плащ від надокучливого вітру. Далі вона рушила вгору вулицею попри бібліотеку й почала підніматися невеликою зеленою алеєю, котрою ніколи не ходила раніше.

— Виживання — це все, маленький Ікболе, — сказала вона своєму животу, — виживання.

Десь на половині дороги на пагорб вона перетнула вулицю, маючи намір звернути ліворуч і, зробивши коло, повернутися назад на головну дорогу. Проте коли вона наблизилася до великого білого фургона з відчиненими задніми дверцятами і заздрісно кинула поглядом на меблі всередині нього, їй довелося також упізнати і їхню господиню — чорношкіру дівчину, котра лежала тут же, на моріжку за огорожею, й задумано дивилася в бік бібліотеки (а сама ж майже гола, ага! Якоюсь рожевою курточкою тільки й прикрита — мало що не в білизні), так ніби у цьому напрямку лежало її майбутнє. Алсана одразу ж спробувала знову перейти на інший бік, але відчула, що її помітили.

— Місіс Ікбол! — гукнула Клара й помахала їй рукою.

— Місіс Джонс.