Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Мама мені:

– Була?

Кажу:

– Була.

– Гроші загубила?

– Загубила.

– Ну молодець, – мама закликає у свідки всю рідню, – ну молодець. Ти мене не розчарувала.

Логіку моєї мами тут не буду пояснювати, для цього треба пожити з моєю мамою багато років. При цьому логіку її так і не збагнути… Авжеж, моя мама – загадка. Зате не баба з бідоном. Моя мама – Пані.

І ви, сподіваюся, тепер розумієте, що для того аби тебе мали за пані, потрібно придбати перли. Носитимеш ти їх чи не носитимеш (хоча мама вважає, що їх треба носити, тоді вони не тьмяніють і не старішають), все одно вони мають бути. В коробочці, бажано сап’яновій, обтягнутій оксамитом. Все.

У місті два ювелірних магазини. Ні, їх, звичайно, значно більше, але справжніх, за словами моєї мами, – два. Один із них – розкішний «Лев і корона», респектабельний, ошатний… Жахливо дорогий… А другий – непримітна антикварна крамничка Семена Казанчика. Біля входу висить стара табличка «Гравірувальна майстерня». Але всі у нас у місті називають крамничку просто «У Казанчика».

Ми звісно ж пішли в другу. Тому що, як каже мама, Семен – старий потомственний ювелір, досвідчений і загартований, котрому можна довіряти. Усі поважні пані ходять до Семена Казанчика. Хирлявий, маленький, згорблений, про свою родину він каже:

– Ми – легендарні Казанчики! Ми, Казанчики, вже півтора століття тримаємо цю крамницю, і ще ніхто не скаржився.

– О-о-о! Хто прийшов! – тішиться Казанчик Семен. – Знаєте, мадам, людей я розрізняю для себе за тим, що вони кажуть, коли до мене приходять. Одні заходять і кажуть: «О-о-о!!! Які тут люди!» А інші – «А ось і я!» А ви, мадам, завжди кажете: «Здрастуйте, Семене».

– Здрастуйте, Семене… – погоджується моя мама і, запобігаючи його подальшим реверансам та компліментам, каже: – Але я все одно покликала Шуріка Рибочку. Для консультації.

– Ой, та кличте кого хочете! Рибочка! Великий фахівець! Фальшувальник і аферист ваш Рибочка! – заводиться Семен. – Робить смарагди з пляшкового скла! Не хочу навіть слухати…

Казанчик та Рибочка – двоє знаних у нас ювелірів, котрі ніжно одне одного люблять і ненавидять водночас. Люблять так завзято, що ладні душу одне за одного віддати. А ненавидять до того, що в суперечках витрясають вищезгадане одне з одного.

– Семене! Ми прийшли пригледіти перли. Для дівчинки.

Семен глянув на мене крізь маленькі золоті окулярчики знизу догори, потім згори донизу, підійшов впритул, став навшпиньки, взяв мене за комір блузки, підтягнув моє обличчя до свого, поцокав язиком, покивав і безапеляційно промовив:

– Непогана дівчинка! Берлянт! Але без оправи!

– Ось бачиш?! – суворо погодилася з ним мама.

– Зелений! До очей. Таїтянський темно-зелений… Це шедевир. «Зелений павич». Сам! Усе – сам! Надміцна китайська шовкова нитка! Ми, Казанчики, не те що ця молодь-перекупники, ми нікому не довіряємо! Все – самі!

Відчиняються двері, дзенькає дзвіночок, і заходить запрошений мамою Шурік Рибочка:

– А ось і я!

– Ну? І що я вам казав? – сумно констатує Казанчик. – Прошу. Ось і він! Нє, щоб сказати: «О, які тут люди!» Ось і він! Семен Казанчик на людях ще знається, дуже добре знається. Але ще краще Семен знається на каменях. Адже я, Казанчик, мадам, я навчався на ювеліра ще за Румунії.

– Ой, чого може навчити Румунія? – немовби собі самому каже Шурік Рибочка. – Він вчився на ювеліра… Дайте мені часу трохи поплакати про вас, Семене… Румунія не могла вчити вас на ювеліра ні-ко-ли! В крайньому разі Румунія могла вчити вас тільки на шахрая і дурисвіта. Я сміюсь на всі груди, Семене!..

Я роблю мисливську стійку – з цієї миті починається відрепетирувана роками вистава, відшліфована часом та подіями імпровізація.

Семен зневажливо пхикає – не буде він полемізувати з якимсь самоуком Рибочкою. Він урочисто на двох долонях виносить з-за прилавка коробочку, накриту клаптиком оксамиту.

– Знімай мануфактуру! – командує він.

Я відкидаю оксамит. Ось! У коробочці справді лежить невелике намисто з перлів глибокого сіро-зеленого кольору.

– Скільки? – обережно починає свою партію мама.

Семен фиркає обурено:

– Зачекайте з вашими грішми. Спершу треба трохи милуватись. Правда, Шурік? Га? Ну? Що ви тепер скажете?

Шурік знизує плечима:

– Ой, не робіть мені цих грайливих підморгувань, Семене. Перли все одно фальшиві, я ж бачу. А ви феноменально довірливі, мадам.

– Що? Підробка? – мама боязко цікавиться в обох.

У мене виникає надія, що нічого ми не купимо зараз і я, як передбачала мама, піду неправильним шляхом. З бідончиком, у береті й пластмасовому намисті.

– Звісно, підробка! – негайно відгукується Рибочка. Він безапеляційно закочує очі і спроквола повертається до вхідних дверей, ніби завершуючи розмову.

– Де?! Де підробка, Рибочка?! Таїті! Мексиканська затока! Подивіться на колір! На блиск! – Семен, схвильований та розпашілий, тихенько стогне і гигикає від збудження. – Ось! Ось же!! Перевірте! Він що, теплий просто так? Він що, на секунду холодний просто так?! Це хіба скло? Чи пластик? Дівчинко! – кричить