Читати книгу - "Тарас. Повернення"

тут усюди і першими заселяють сори[39] і солончаки. А ось кілька троянд! Добре, що він на них не наступив. Це гордість Агати Омелянівни. Частенько вони з нею стояли біля чорної троянди і все зазирали, коли ж вона розцвіте. І вона таки розквітла і саме зараз! Тільки-тільки пуп’янок розкрився. Та виявилася вона не чорною, а густо-червоною…

Тут із туману вигулькнула гілка, вкрита покрученими дрібними листочками, неначе лапа пустельного звіра. Це був улюблений Шевченків вічнозелений ялівець. Звався він ще й козацьким і, на відміну від звичайного ялівцю, що виростав у шестиметрове дерево, був низькорослим, витривалим до посух і мав отруйні чорні ягоди з синюватою памороззю. З них ялівцевого цукру не напариш, як це можна зробити з ягід ялівцю звичайного. І прикметно, що саме він трапився Шевченкові в тумані. Його ще перед Кримською війною в добре зволоженому горщику, закрученому в провощений папір, надіслав йому колись із Кубані Яків Кухаренко. «І в цьому є підміна, як у козацькому ялівці! І ялівець не справжній, і ягоди отруйні, та й до чого тут козаки! Як сам Кухаренко — і кошовий отаман Азовського козацького війська, і генерал царя в одній особі, що підкорював народи Кавказу, — крутилася Шевченкові думка. — А я звіряюся йому в найдорожчому… І «Москалеву криницю» під його впливом написав», — бідкався Тарас подумки, обережно ступаючи в тумані, щоб не причавити якусь, хай би одну, квітку чи рослинку, неначе віднаходив правильний шлях. І несподівано перед ним із туману виросла розложиста корона в’яза, який тут чомусь називають караґачем. Під нею Шевченко не раз влягався подрімати, позгадувати в снах свою Україну. А зараз спинився і замислився: «А й справді, проти кого Якову Гарасимовичу воювати? Він же козак із діда-прадіда, то й бився з турками у війні за Крим, а не за Бєлград… Художник і царський офіцер Яків де Бальмен, родом із Полтавщини з українщених французів і шведів, так само бився з черкесами. І був ними зарубаний у 45-му… І я йому присвятив свій «Кавказ»… І присвятив, бо любив його як художника і письменника… Але якщо раніше ми помирали за самих себе, то зараз кладемо життя за царя… То чи не простіше відразу померти й не товкти дурно рясту?.. І ні згаду, ні спогаду, що колись-таки була українська вольниця! Спорхавіло! Вибавилося коріння!..» — Шевченко раптом розсердився на самого себе і ледве не плюнув на землю, чого, скільки живе, не дозволяв собі. Укотре він просив себе не залітати в патріотичну фанатію? Бо ж усе в житті непросто, переплетено, складно! І люди мішаються, і народи. Одні народжуються, інші помирають. Може, й з Україною так, яка ще, прецінь, і не народилася… Втім, як же тоді любити й вірити?.. Вірити можна лише в одне. Дві батьківщини — це завжди роздвоєння. І хоч це і правда, але в світі людей цю правду треба постійно повторювати і відстоювати, бо люди бояться правди.

І Шевченкові закортілося правди. Він заплющив очі й пішов крізь туман на запах лоху, який так пахтів, неначе ріс під його хатою в Україні. Але тут у саду він примостився одразу біля в’яза. Поміж ними не росло квіток, і Шевченко не боявся, що якусь затопче. Ідучи навпомацки, він таки проминув лошину і вдарився плечем об гілку, так що й кашкет злетів з голови. Гіркуваті пахощі настояного меду огорнули його, наче він спустився до діда Івана в медівню. Там із долівки стирчали вінця заритих у глинисту землю велетенських дзбанів-гладунів із мідами-канунами, що витримувалися дідом роками до празників, святих днів, народжень і смерті. І коли Тарас розплющив очі, то виявилося, що весь його новий зелений мундир і білі шаровари з равендуку обсипав старий лох мідним пахучим пилком. Шевченко обтрусився, поправив коротку лопатку при поясі та шкіряну коричневу сумку художника на плечі. Підняв зелений солдатський кашкет без козирка. Потім зазирнув за стовбур лоха, витягнув довгу рівну палицю, трохи довшу за метр, і, задоволений, пустився туманом далі.

Ледве дав кроку, як за спиною почулося сухеньке: «Кахи! Кахи!»

Тарас обернувся, ховаючи палицю за спиною. З туману на нього спозирав казак. Позіхав, ще й потягувався, хоча перед цим, напевняка, таки за ним поспішав.

— Ну, і куди ви, батьку? — питається наче байдужо казак.

Шевченко стоїть, ніби й не він, і любенько відповідає:

— Та куди?.. До вітру.

Казак, недовірливо зиркаючи на кінець патика, що визирає з-за кашкета Шевченка, проказує:

— До вітру — можна, а до форту — незя!

— А чого до форту — незя?

— Того що так господін Усков розпорядилися.

— А в інший бік, у пустелю — мона? — задерикувато питає Шевченко.

Казак сонно мружиться в напрямку затуманеної пустелі.

— У пустелю — мона, тіки недалеко.

— Та я тільки в Каспії сполощуся, — сказав і побіг у туман у напрямку шуму моря.

Казак роззявив у позіхові писок. Махнув Шевченкові рукою, наче дозволив іти чи прощався, і посунув, мов п’яний, алеєю в бік літнього будинку. Йому сумно — попереду ще один тоскний день служби. Казак знічев’я витягнув шаблю й одним помахом зрубав при доріжці з жорстви якусь тонку засохлу бадилину.

— Хай батько побігають… Від пустині не втечуть.

Шевченкові тільки того й треба. І він чимдужч понісся пустелею, співаючи пісню про женчика-бренчичка і вимахуючи над собою палицею. Дрючок у пустелі — неабияка річ. Рівний, довгий і твердий, він не раз стане в пригоді…