Читати книгу - "Завіт Марії"

сильнішим, наповнилося трепетною чистотою. А потім світло починає згасати, і скрізь лягають косі тіні. І в цей час, час мерехтливого світла, я можу вислизнути з дому і вдихнути густе повітря, побачити, як блякнуть фарби, ніби небо втягує їх у себе, кличе їх додому, доки все навкруги не поглине темрява. Мені це дуже подобається. І поки я доходжу до храму, щоб трохи постояти біля колони, спостерігаючи, як тіні густішають і світ готується до ночі, я почуваюся майже невидимою.

Я рухаюся, мов кішка, — зупинюся, прослизну вперед і знову замру. Хоча я знаю, що в цей час мене не так легко помітити, як удень чи вранці, я завжди насторожі, наче дикий звір, готовий зірватися з місця від найменшої небезпеки.

Одного разу я надто довго простояла в храмі і вийшла вже в сутінках. Я знала, що мушу поспішати, аби потрапити додому до настання темряви через те, що ночі були непроглядно густими, майже безмісячними, і дороги не було видно. Я не могла йти звивистою стежинкою, якою завжди поверталась, довелося чимдуж видряпуватися крутим схилом, аби швидше потрапити додому. І тоді у згасаючому світлі я дійшла до каменів, котрих ніколи раніше не бачила в цьому місці, де мені судилося провести решту життя. Тонкі пластини каменя стриміли із землі, як зуби, наче росли тут. Мої ноги боліли від швидкої ходи, я притулилася до одного з каменів і почула, як у траві хтось зашурхотів. Я повернулась. Побачене так налякало мене, що я мало не кинулась геть. На каменях були вирізані дві фігури, майже одного зросту зі мною, їх освітлювало призахідне сонце, що відбивалося від білого каменя, який сяяв в останніх променях. Спочатку я розгледіла майже оголеного молодого чоловіка з невинним і безтурботним обличчям. Мені здалося, що він от-от відділиться від каменя, на якому був вирізаний, і підійде до мене — світло раптом стало яскравішим. Спочатку я злякалась, але тепер мій страх зник. Поруч із ним стояв старший бородатий чоловік, він затуляв лице руками, і було видно, що він плаче, адже він теж утратив щось дороге. Він горював за чимось, про що молодий, здавалося, не знав. Може, так завжди у мертвих — вони не сумують за нашим світом і не знають, що тут відбувається. Я стояла і дивилася на них, на молодого, котрого я вважала померлим, і на його батька, живого і повного страждань, і раптом помітила біля ніг юнака фігурку дитини, що плакала. Вона зсудомлено скулилася від горя, що здавалося іще сильнішим, ніж горе старого. Потім сонце спустилося ще нижче, й у згасаючому світлі я побачила, що всі плити довкруж покриті різьбленням: фігурами людей і тварин, якимись словами. Здалеку вони здавалися безладною купою, випадково кинутою, та тепер мені стало ясно, що їх поставили тут не просто так, що різьблення мусить щось означати, а коли я поспішила геть, зрозуміла, що воно позначає смерть.

* * *

А тепер, доки смерть не прошепотіла моє ім’я, не покликала, заколисуючи, у темряву, я часом розумію, що чекаю від цього світу більшого. Небагато, але все ж таки більшого. Адже це просто. Коли воду можна перетворити на вино, коли можна воскресити мертвого, то і час можна повернути назад. Я хочу знов опинитись у часі, коли мій син не помер, коли ще не пішов з дому, коли він був маленьким, а його батько живим, і коли у світі все було просто. Я хочу знову повернутися в один із світлих суботніх днів, коли все тихо, на вустах у всіх молитва, коли я разом з іншими жінками прошу Господа помилувати слабких і сиріт, захистити смиренних і обездолених, урятувати тих, хто в біді, звільнити їх від рук нечестивців. Коли я зверталася з цими словами до Бога, мені важливо було знати, що мої чоловік і син — недалечко і що скоро, коли я прийду додому і сяду в тіні та складу руки в молитві, то почую наближення їхніх кроків, побачу усмішку сина, побачу, як батько відчиняє перед ним двері, а потім ми будемо мовчки сидіти і чекати заходу сонця, щоб знову почати розмовляти, і разом сісти за стіл, і неспішно приготуватися до ночі, що заступає день, коли ми наводили лад у своїй душі, день, коли наша любов одне до одного, до Бога і до всього світу ставала ще глибшою і сильнішою.

Та цих днів уже не повернути. Хлопчик перетворився на чоловіка і пішов з дому, був розп'ятий на хресті, і страждав, і помер. Я б хотіла мати достатньо сил, аби уявити, що те, що сталося, мине його, що воно побачить нас і вирішить: не зараз, не з ними. І нам дадуть спокійно постаріти.

* * *

Вони повернуться, мої захисники, мої охоронці. Я завжди у них під наглядом. Через кілька днів вони дізнаються, що одного разу я прокинулася на світанку і стояла біля вікна. Хто-небудь помітив якусь тінь, побачив щось крізь вікно, щось почув. Я — завжди на виду. Можливо, вони платять Фарині, щоб вона слідкувала за мною і повідомляла їх про все, можливо, вони погрожують їй, коли вона цього не робить. А може, вони знайшли когось іще, повз кого я мовчки проходжу на вулиці. Це неважливо.

Щоразу ми починаємо все спочатку, і кожного разу вони попервах надихаються якимись подробицями, а потім їх щось дратує: нова деталь, чи моя відмова сказати щось таке, що їм би хотілося почути, чи те, як я поводжуся, коли чую їхні голоси і бачу їхні намагання розповісти простими словами про дуже складні речі.

Але, можливо, усе й насправді просто. Можливо, коли я помру, а це буде скоро, все стане ще простішим. Усе стане так, наче побаченого і пережитого мною взагалі не було, чи було, але значило не більше, ніж помах пташиного крила високо в небі тихого безвітряного дня. Вони хочуть, щоб ті події залишилися з людьми навічно,