Читати книгу - "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"

— Він жлоб, канєшно, рєдкій, — пояснила вона. — Но отходчівий.

Ми вже збиралися виходити, як ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ звернула увагу на одну деталь, яка зовсім не вписувалася в інтер’єр.

— Наш горщик! — із завмиранням серця промовила вона. — Ти його пам’ятаєш? — звернулася вона до мене.

Горщик я пам’ятав, однак не впевнений був, що це той, із нашої комунальної квартири, хоча мав він ретровидненький вигляд.

— Да-да-да! — зраділа БЛОНДИНКА. — Цей горшок остався тут ще з комуналки. Ремонтніки казали, що ніхто не хотів його забирать, тому він стояв у їхньому вагончику, пока йшов ремонт дома. Оця пальмочка, бідненька, мучилася-мучилася, а мені стало жалко, і я принесла її до себе. Думала, одпою. А вона ніяк не росте! Якесь падло її колись зламало — бачите, тут була поломка — вона пустила одросточок, а він не вмира, але й не росте. Бідняточко. Мій каже — вибрось його на мусорнік! А в мене рука не подимається — це ж живе сущіство!

— Невже наша пальмочка може так довго жити? — спитала задумливо ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

У ІРЕНИ та ІГАРЬОШІ росла гарна пишна пальма у цьому самому горщику. Ще була друга — в іншому. ІРЕНА дуже любила ці рослини, незважаючи на те, що вони займали багато місця. Але під час поділу майна після розлучення хтось її зачепив і зламав. Рослина довго хворіла, її винесли в коридор і зрідка поливали. Де друга пальма поділася, забулося.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ притулилася до пальмочки:

— Ти наша Хабібі! — лагідно сказала вона. — Дайте, я її поллю!

— «Хабібі»? — спитала БЛОНДИНКА.

— Кажуть, що пальми бувають дівчатками — Хабібі й хлопчиками — Алі-Баби. Щоб пальма виросла, треба, щоб була пара: Хабібі й Алі-Баба.

— Так це дєвочка? — уточнила БЛОНДИНКА. — Завтра піду купувать мальчика!

Ми розпрощалися з БЛОНДИНКОЮ, як рідні, й повернулися на мою мансарду.

— До революції це була наша квартира. Вся. А я ніяк не вилізу із комуналки, — сумно сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

— Якби ти тут жила з усією своєю сім’єю, ця квартира також перетворилася б на комунальну.

Я її обняв, і вона ухнюпилася носом мені в груди.

Нам було добре.

Ми стояли обнявшись, гойдаючись то туди, то сюди. Я хотів би, щоб у цей час звучала якась романтична музика, наприклад, її улюблений контр-тенор Філіп Жаруський, однак боявся перервати це невинно-винне поєднання двох перетомлених життєвим досвідом тіл.

І, звичайно, щоб було це безкінчене МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Вік 50+ дає можливість насолоджуватися тими речами, які приносили насолоду тільки в підлітковому віці.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ користувалася декоративною косметикою. Вона довго й нудно накладала на свої вії жирну туш, довго й нудно вимальовувала свої губи червоною жирною помадою. Вона фарбувала своє волосся у чорний, як вороняче крило, колір. Одного разу вона пожалілася, як стало дорого фарбуватися у перукарні, і я запропонував їй цю послугу.

— Ти серйозно?

— Так! Адже я художник! — пафосно пожартував я.

Для мене це була одна із тисячі хитрощів, якою я хотів заманити її до себе. Те, що, можливо, насправді це були її хитрощі, я не думав.

Так чи інакше, нам було добре.

Я вимальовував пензликом її сивину на корінцях волосся і думав: непогано було б це сфотографувати і представити в чорно-білій палітрі: чорне волосся, сиве коріння і пензлик. Мені подобалося це робити. Я згадав Тома Сойєра, який не хотів фарбувати паркан. Мабуть, коли йому стало стільки років, скільки мені тепер, він пошкодував.

Вік 50+ дає можливість робити те, чого ніколи раніше не робив би.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сиділа з нафарбованим волоссям (подібно до того, як колись напомаджували голову бріоліном) і з ненафарбованими віями і губами. І без окулярів.

— Я смішна? — спитала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

Я заперечливо помахав головою.

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Вік 50+ дає можливість змінити естетичні уподобання: те, що раніше вважалося некрасивим і потворним, зараз стає привабливим. Можливо, це стається через те, що ти в цьому віці стільки разів бачив стандартизовану красу, що вона тобі вже видається стандартизованою некрасою.

— Чесно?

— Чесно. Уяви собі якусь запаморочливо чудову архітектурну споруду. Уявила?

— Ну.

— А тепер уяви процес будівництва цієї споруди. Уявила?

— Ну.

— То середньостатистичний мешканець милуватиметься лише довершеною працею. А є категорія людей, які милуються процесом створення цієї споруди. Тобто будівлі ще немає, однак очікування і творення її мене більш хвилює, ніж остаточний результат.

Я це так сказав і так проникся сказаним, що не зміг стримати підсвідомого пориву і поцілував її в губи. І зробив це обережно, аби не розхитати той легенький місточок, який звівся поміж нами.

Я приліпив свій поцілунок до її пухкеньких губ і, немов обпікшись, відсахнувся.

Я подивився на неї.

Вона заплющила очі, немов чекаючи наступного поцілунку.

Я завагався.

Потім зважився і став роздавати поцілунки, які прилипали до її обличчя, шиї, рук, неначе магнітики на холодильник.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ підставила губи. Мій поцілунковий магнітик знову приклеївся до її пухкеньких губ. Так — по-братськи, по-сестринськи.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ здивувалася. Дуже здивувалася. Де пристрасть? Чому магнітики такі