Читати книгу - "Новини"

— Що?

— Кого?

— Донбасян. Ну, мешканців Донбасу.

— Як це? — здивувався я.— Скрізь усіх?

— Ну, типу того. Гаїтянцю багато заплатили. Замовили вчинити їм щось на кшталт апартеїду. Щоб вони, типу, ущемлялись... Щоб страждали, бо підараси...

— Е, ти нічого не попутав?! — вибухнув Нестор.— Я сам, взагалі-то, з Луганської області!

— Це не мої слова,— пояснив Саша.— Я особисто вважаю, що нормальні люди є всюди. Але тут наклалось особисте. Гаїтянець сам не любить донбасян. Його начебто регіонали колись потіснили. Забрали землю. Пізніше, звичайно, пожалкували про це, але ж осадочок залишився! І ось гаїтянець узявся за замовлення.

— Мені їх не шкода,— вирвалося у Толіка.

Він перехопив лютий погляд Нестора і швидко пояснив:

— Це не про тебе, ти ж, брате, нормальний!

— Я їх і сам не люблю,— проказав Рома і, скоса подивившись на Нестора, додав: — Але ж там дійсно є нормальні люди. Ось ти, наприклад.

Нестор уже почав сатаніти, і бозна куди б це все завело, аж ось Саша щось побачив, тицьнув пальцем і крикнув усім:

— Дивіться!

Ми обернулися. У промерзлому нічному повітрі широкими амплітудами кружляли над снігом жовті цятки. Спершу я подумав про НЛО. Хтось незнайомий прошепотів на вухо «Привіт!», і цей шепіт оглушливо відлунив у черепній коробці. Чорне, майже тверде від морозу повітря розсікали вогні, що залишали за собою руді стрічки. Це видовище захоплювало, воно було прекрасне, як північне сяйво. І лише через певний час я розпізнав серед цих вогників людину — тоненьку постать маніпулятора, що керував цією божественною виставою. Не те, щоб її не було видно одразу, просто за пишнотою тих вогнів ти спочатку не сприймав нічого іншого. Я миттєво згадав найяскравіший спалах, такий сонцесяйний, що в ньому розчинялося все, і мозок тут же зупинився, припинивши бурити в минуле, хоча там, нижче, лишалася незліченна кількість археологічних пластів. Залишився лише холод у грудях, як перед бійкою на шкільному подвір’ї.

Ми побігли до тих вогників. Приручені метеорити зривалися в боки і знову, і знову обвивали одне одного, мов коханці або танцюристи. В їхніх пекельних і різких метаннях, лише на перший погляд хаотичних, вимальовувалася математично точна схема, ніби кожен з цих заворожливих рухів був складовою фантастичного рівняння.

Невдовзі виявилось, що це якась дівчина крутила навколо себе вогні на спеціальних ланцюжках,— висока струнка дівчина в чорному мілітарному плащі, схожа на валькірію з космічної опери. За дійством наглядали двоє рослих хлопів у косухах (я одразу нарік їх «байкерами», хоч мотоциклів у них не було). Нас стурбовано помітили. Дівчина зупинилася. Саша завзято зааплодував, за ним, не в лад, і я, але, не почувши підтримки, кинув, а Саша все одно продовжував аплодувати.

— Фантастика! — він підскочив до дівчини.— А можна мені спробувати? Як тебе звуть?

Вона огледіла нас з острахом, зупинила сполоханий погляд на мєнтовській формі Толіка.

— Усе норм, він не мент! — заспокоїв Саша.

Толік дуже уважно на нього подивився.

— Як тебе звуть? — спитав Саша ще раз.

— Моніка,— відповіла вона, наче на автопілоті.

Двоє в косухах наблизилися, не зводячи з нас очей.

— Лєвінські? — розреготався Рома неприємним школярським сміхом.

Моніка миттю осатаніла:

— От, бля, завжди знайдеться дебілоїд, який думає, що вміє жартувати! А чому не Белуччі, а, вбогий?

Рома перемінився:

— Ти, курка, за язиком слідкуй!

— А ти слова вибирай, баран,— зробив до нього крок один з «байкерів». Підійшов і другий, з напруженим обличчям.

— А то що? — поцікавився Нестор, виймаючи з кишень великі, як перерослі картоплини, кулаки.

— Не треба сваритись! — устряв між ними Саша, переключивши на себе загальну увагу.— Ми прийшли з миром! Нам дуже сподобалося, як ти крутиш ті штуки, ось ми й тут! Як же ж ти чудово це робиш! І Моніка дуже гарне ім’я! Можна й мені покрутити? — він потягнувся до ланцюжка, на кінці якого все ще горіло полум’я.

— Ні! — відсахнулася Моніка, підтягуючи ланцюжок до себе.— Без підготовки не можна!

Тепер я зблизька її розгледів. Це була досить приваблива дівчина доволі екзотичної зовнішності. Коротко підстрижена, з монгольськими вилицями і виразними губами, підведеними чорною помадою, в картопляному носику — раз! — і невловимо блиснув якийсь пірсінг. Можливо, вона відносила себе до «готів» чи до якоїсь іншої похмурої субкультури,— шкіра, вогонь і залізо пасують одне одному, як секс, героїн і електрогітара. Цій дівчині не вистачало лишень есесівського кашкета і скаженого психопата, якому б вона поклонялася.

Я прозвав її «неандертальським хлопчиком». Їй було років двадцять. Знав я таких дівчат у чорній шкірі, любительок проблюватися портвейном із жовчю й порізати