Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— Тобто, — перебив він її, — Львів — вишукане місто, а його мешканці — вороги та націоналісти...

Люблінський обхопив її тонку талію і повів у густі сутінки, під липову крону.

— Ти дурненький! — знову прошепотіла Наталя, шукаючи вустами його щоку. — Чого ти хочеш? Чому тобі не подобається план мого батька?

— Бо я хочу жити в Кам’янці! — проказав Антон, притягуючи її до себе міцніше. — В Кам’янці, а не у Львові.

— Там розруха! — відрізала вона. — Тато якось обмовився, що наша авіація побомбила там усе, що можна було, німці такого не наробили! І що я буду там робити, у тому понівеченому, поруйнованому місті?

— Жити зі мною, кохатися зі мною, народжувати мені дітей... — поблажливо відповів Антон.

— Кажуть, там жидів багато...

— Їх розстріляли німці. Львів, до речі, був більше жидівський, — відповів Люблінський. Ці вмовляння починали його вже потроху втомлювати. — Та й у євреїв є чому повчитися, поміж нами кажучи, — додав він. — А ти хочеш чогось іншого, Наталю? Чого?

— Взагалі чи саме зараз? У цю мить? — пошепки поцікавилася Наталя і змовницьки глянула на нього.

— Взагалі, — було промовив Люблінський, але солодкий запах її тіла і здогад, що Наталя зовсім не про те веде мову, змусили його відступити. — Ні, не взагалі. Зараз, у цю мить!

— У цю мить, — прошепотіла Наталя, — я хочу до тебе! У нас є трохи часу!

— Ні, ні, Наталю! — почав було Антон і аж сам собі подивувався. А чому, власне, ні? Його будинок поряд, у них і справді є трохи часу... Батьки Наталі впевнені: вони вийшли прогулятися, подихати свіжим повітрям. — Ходімо, — впевнено проказав Люблінський. — Я телепень, а ти маєш рацію, розумнице.

Притиснув її до себе, відчув, як тремтить в обіймах її тіло. Тремтить від бажання, тремтить від передчуття.

Безкінечні сходи, сходи... Тремтячою рукою ледве втиснув ключ у замок, відімкнув двері.

— Тихо, Антоне, не вмикай світло! — прошепотіла Наталя вкрадливо. — Ми ж на прогулянці, чи не так? Батьки можуть помітити світло у твоїй квартирі.

О, звісно, так! Підхопив її на руки і поніс у кімнату, до старого хиткого ліжка.

— Я не буду заходити занадто далеко, — прошепотів, вкладаючи її горілиць. Хочу тебе страшенно. Але не заходитиму далеко! — повторював, наче закляття.

Наталя допомогла стягнути із себе сукню. Лежала на ліжку, на тлі білого простирадла, у примарному нічному світлі, спостерігаючи, як він роздягається. Ні, дражниться, бо роздягнувся лише до поясу.

Зімкнула ноги і слухняно дала стягнути з себе білизну. Люблінський став навколішки, почав виціловувати її груди, залишаючи вологий слід на шкірі. Подався нижче, нижче, поки не спустився до межі.

Наталя відчула, як помутніла її свідомість. Вона звилася, наче змія у руках Люблінського. Але його пестощі тільки починалися.

— Я тебе хочу! Тут! Зроби ж це нарешті! — прохрипіла Наталя. Але Люблінський лише похитав головою.

Завмирала, міцно обхопивши його собою, відповідала пристрасно на поцілунки, тулилася до його тіла. Люблінський був задоволений собою.

Минуло з півгодини, поки вони прийшли до тями.

— Тобі час! — скомандував Антон.

— Чого це ти мене гониш? — поцікавилася Наталя, хихикаючи. Його тон, їхнє заборонене єднання мало її бентежило. Вона була переконана: Люблінський ніколи не зрадить і не покине її. Вона — донька полковника Карпенка, тож він має пам’ятати це.

— Що я казатиму твоїм?

— Що ми кохалися, — відповіла вона. — Ну, майже... Не думала, що можна так... не по-справжньому. І що буде так хороше.

— Так і буває, коли двоє кохають одне одного, — наче вчитель учениці, відповів Антон. — Але у нас усе попереду.

— Ти ненормальний! — знову захихотіла Наталя. — Як ти так стримував себе?

— Бо я кохаю тебе і хочу, аби все було як слід, — знову по-вчительськи відповів Люблінський. — Якщо ти не знала, жінки від цього вагітніють. А я не хочу, аби у нас це сталося до весілля.

— У тебе були раніше жінки? — поцікавилася вона, застібаючи ґудзичок на комірці сукенки. — Бачу, що були. Ти такий досвідчений! Багато?

— Що за дурні запитання? Були, не були... Навіщо тобі це, коли я вкотре повторюю, що кохаю тільки тебе?!

— Ну, добре! — Наталя вдоволено потягнулася і почала нишпорити по ліжку руками, шукаючи в темряві трусики. Натрапила на них аж по той бік хиткого ліжка.

Антон тим часом надягнув сорочку та брюки. Мовчки вправив пасок.

— Тобі було добре зі мною? — поцікавився за мить.

— Ти немудрий?

— Припини мене так називати!

— Хіба ти не зрозумів, що було? — відрізала вона. — Це як із тим, про що запитувала у тебе я.