Читати книгу - "В.І.Н. (Вибору іншого немає)"

«Кажіть, я вас слухаю. Що ви хотіли?», — першою озвалася Анна.

«Я б хотів… взяти у вас інтерв’ю... про Нього», — ледь ­вимовив Шульц і замовк, очікуючи неминучих коротких гудків у трубці.

«Я так і зрозуміла, раз ви журналіст… Але мушу поки що відмовити вам — зараз я не дуже налаштована спілкуватися з людьми. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Однак, якщо ви дійсно маєте намір правдиво написати Його історію, я подумаю про нашу зустріч. Я запишу ваш телефон, і сама наберу вас, коли буду готова, гаразд?»

«Дякую вам, Анно, я згоден! Запишіть мій номер і телефонуйте, коли забажаєте, у будь-який час!», — радісно сказав Шульц, і переможно посміхнувся сам до себе.

Допивши пиво, він поспіхом вирушив до редакції і одразу всівся за написання статті. Текст пішов миттєво — як водоспад під час повені. Шульц і не помітив, як настав вечір, і лише охоронець, що зазирнув до кабінету перевірити, чи є ще хтось у редакції, вивів його із творчого забуття. Пообіцявши піти найближчими хвилинами, він ще раз перечитав статтю. Вона виявилася майже готовою, і це було добре, оскільки якраз завтра надходив час її здачі. Залишалася лише кінцівка, і Шульц вирішив приписати традиційне: «Продовження розповіді читайте в наступних номерах». Трохи подумавши, він дописав таке: «Зокрема, вашій увазі ми запропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з Анною, яка була поруч з Ним останні роки».

Вимкнувши світло і закривши кабінет, Шульц попрощався з охоронцем і вийшов в сіро-брунатне, ліхтарево-тоскне марево вулиці. Було вже доволі пізно, сьогодні він останнім полишав редакцію, що траплялося з ним дуже рідко. На зупинці він простояв хвилин з десять, над чимось тяжко роздумуючи, а потім не втримався і дістав телефон. Погортавши адресну книгу, він натиснув на виклик — це був її номер.

З Христиною він не спілкувався вже кілька довгих місяців, але щодня йому здавалося, що вона пішла від нього лише вчора. Вони прожили разом чотири роки, і начебто, все у них було добре, сонячно, радісно, але… Але якось одного спекотного літнього вечора Христина на диво спокійним рівним голосом повідомила, що йде від нього назавжди. На його німе запитання — слова застрягли у горлі, він був не здатен вимовити і звуку — вона лише тихо посміхнулася, поглянула на нього глибокими карими очима, від яких він завжди шаленів, і, більше не промовивши ані слова, почала збирати речі. Він просив її поговорити з ним, пояснити, в чому справа, умовляв її не чинити з ним так, благав її залишитися, повзав у неї в ногах, цілував руки, плакав, погрожував, кричав, лаявся, бив кулаками стіни, виривав з її рук валізи, викидав з балкона її речі, трощив посуд на кухні, знову плакав і благав, аж доки, нарешті, вона зупинилася на прощання в дверях, ще раз сумно подивилася на нього, і ледве чутно вимовила: «Прощавай. Не тримай на мене зла. Дуже скоро ти сам зрозумієш, що так усім нам буде краще. Тримайся», — вона вийшла з будинку, сіла в таксі і відтоді він її більше не бачив.

Звичайно, він намагався зустрітися з нею, спочатку майже щодня дзвонив їй, викликав на розмову, дізнався, де вона тепер мешкає і кілька разів приїжджав до неї додому, але вона навідріз відмовлялася бачитися з ним. На всі його благання і прохання хоча б просто поговорити Христина відповідала завжди одне й те саме: «Зрозумій, так буде усім краще». Кому і чому повинно бути від цього краще, Шульц не розумів. Він взагалі дуже слабко розумів жінок, у нього, насправді, ніколи не складалися з ними добрі стосунки, і лише з Христиною, як йому здавалося всі ці чотири роки, він нарешті знайшов спільну мову. Але, як виявилося, її він теж не зміг до кінця зрозуміти. Проживши з Христиною достатньо часу, він думав, що вже досконало її знає, бачить її наскрізь, розрізняє її найменші бажання. Та це була лише самоомана. Реальна Христина виявилася зовсім не такою, якою її в своїй уяві намалював Шульц. Лише коли вона пішла від нього, він зрозумів, що зовсім не знав цієї жінки. Вистачило головного питання — чому вона пішла, аби страшний здогад назавжди поховав всі його ілюзії щодо Христини. А відповідь напрошувалася сама собою — просто вона не кохала його. Насправді — він зрозумів це трохи згодом — все життя будується лише за одним непохитним законом: ти або любиш, або ні. Це стосується всього на світі, а, тим паче, стосунків між чоловіком та жінкою. Але це прозріння прийшло пізніше, а у перші місяці розриву він з ранку до ночі ламав собі голову, що ж стало причиною її вчинку і чому вона без будь-яких пояснень пішла від нього. Не знаходячи відповідей, він настирливо діставав її, вимагав пояснень, викликав на відверту розмову. Але Христина залишалася непохитною: «Так усім буде краще». Ця незмінно-кам’яна відповідь бісила його, змушуючи лютувати ще більше. Перші два місяці після їхнього розриву він не знаходив собі місця, поринаючи то у непроглядне алкогольне забуття з підозрілими друзями, то у дикий розгул з маловідомими повіями. Через це довелося навіть піти з роботи — він працював тоді у щоденній газеті, де постійно вимагалася повна концентрація і самовіддача — але ані хвилини не шкодував за цим. Потім він трохи отямився — коли від зловживання спиртним почало підводити здоров’я і довелося звернутися по допомогу до лікаря. Наступні два місяці він важко виходив із карколомного запою, але ця рана й не думала гоїтися. Проте Христина й далі відмовлялася з ним спілкуватися, відбуваючись звичним: «Так усім буде краще». Ця її фраза почала не на жарт дратувати його, і одного разу по телефону він наговорив їй багато неприємних і грубих слів. З тих пір він, соромлячись свого ганебного вчинку, більше не телефонував Христині. Життя текло собі далі. Він влаштувався на нову роботу — до поважного глянцевого журналу, намагався остаточно зав’язати з алкоголем (поки що не зовсім вдало), навіть на дозвіллі розмірковував, як налагодити особисте життя, але вже за мить гнав ці спокусливі думки якнайдалі, бо розумів — найближчим часом заводити якісь близькі стосунки з жінкою він просто не зможе. Надто свіжою була втрата, надто болючою була ця рана, надто відразливим було розчарування.