Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

Наступні два тижні закрутилися для Марка наче у круговерті: опрацювання інформації, безкінечні конспіративні зустрічі, розмови. Баюрний йому мало не снився. Та найперше, перед тим як приступити до роботи, передав британцями звістку до Константинополя для Елізабет. Вона мала якнайшвидше приїхати сюди, до Варшави, під чужим іменем. А Марко — облаштувати для них комфортніше помешкання, бо у квартирі, яку винайняли йому люди Змієнка на околиці міста, не дозволив би Лізі навіть дня перебути. Сам він через тісний, убогий закуток із пошарпаними меблями і видом на пустир переймався мало: приходив тільки на ніч, та й то не завжди; вранці мився, голився, одягався та й ішов знову. Постільну білизну та сорочки на прання і прасування віддавав домовласниці, за що вона дерла немилосердно. Не у таке житло йому хотілося привести наречену.

Звичайно, приїзд Лізи змінював багато і як бути далі із тим, що скоро матиме у Варшаві дружину, Марко навіть не уявляв. Легенда про митця, що приїхав надихнутися до Варшави, для сімейного чоловіка не пасувала. Просити допомоги у Змієнка не хотів, аби не видаватися безпомічним і не давати Остапенку зайвий привід зубоскалити, але часу на пошуки й облаштування пристойного житла катастрофічно не вистачало: за перших три дні робота повністю поглинула його, змусивши забути про все інше. На відміну від Остапенка, який ще у дев’ятнадцятому вояжував Європою, представляючи себе то поціновувачем мистецтва, то заможним гульвісою, знайомств у Варшаві Марко не мав. А тому довелося почати усе майже з нуля. У цьому, однак, були й свої переваги: якщо не знаєш, що то перешкода, то її для тебе наче й не існує…

Тим часом у його поле зору мав потрапити кожен емігрант, що був хоч якось залучений до роботи місцевих спецслужб і до кого Пантелеймон Баюрний виявляв бодай якийсь інтерес; кожен, з ким він міг контактувати навіть за келихом пива. Завдання було не з легких, проте зі списками та контактами допомагала румунська розвідка, що вже давно знервовано намагалася виявити радянського засланця. Коли Змієнко поділився з румунськими колегами своїми підозрами щодо Баюрного, ті негайно встановили за ним спостереження.

Довелося пригадати й уроки живопису тітки Дарини: двічі на тиждень Марко вирушав із мольбертом в Крулевські Лазєнки — начебто на пленер. Краєвиди тут, у старому парку, і справді були чудові.

Взявши до рук пензля, уже не хотілося відривати погляду від спокійного плеса озера, лебедів і качок на ньому та перехожих, що прогулювалися доріжками повз. Лише у такі миті і міг думати про Елізабет, сподіваючись щось таки зметикувати до її приїзду. Насправді ж під видом художника, що шукав натхнення на лоні природи, зустрічався із румунськими зв’язковими. Ті щодня набирали купу відомостей про Баюрного: де був, куди ходив, з ким зустрічався: вів доволі насичене життя. І поки Марко накидав вуглинкою пейзаж чи портрет, йому передавали нову порцію інформації. А далі вже він зустрічався та спілкувався із тими людьми.

Усі відзивалися про Баюрного як про людину непересічну, котра щиро вболіває за Україну і має надію на її визволення з-під більшовицького чобота. Марко ж відчував, що ходить по колу, наче його блуд вчепився, бо за якихось два тижні переговорив із купою людей і навіть найменшої зачіпки намацати не зміг.

Або вони Пантелеймона даремно підозрювали, або Баюрний насправді був таким обережним і добре підготовленим. Всеволод Змієнко уже збирався згорнути усе, і тільки Маркова впертість і послідовність стримували його дати відбій. Та раптом у кінці тунелю заблимало світло. Світло у вигляді любителя безкоштовної випивки, українського емігранта Петра Боровика.

Марко з нуддю в очах спостерігав, як той хлеще вже другу пляшку вина. Вони зустрілися у дешевій кнайпі, Боровик тут був завсідником. Розмова не клеїлася; Петро пив і по третьому колу скаржився на невеселе життя у Польщі, відсутність грошей і поцінованості.

— Хто ми для них? Ніхто! Бидло, що намагається вижити! — проказав з гіркотою в голосі, сторожко озираючись навсібіч. За такі слова могли й непереливки трапитися, однак заллятому Боровикові здавалося, що новий знайомець добре його розуміє і співчуває. За другою пляшкою на столі уже чекала третя. Правда, молодий чоловік був до випивки байдужим, але пригощав найкращим вином, яке тільки знайшлося у кнайпі.

— Я переконався на власній шкурі — ми для них бидло! — повторив Петро Боровик знову, уже тихіше і глянув посоловілими очима на Марка. — Я тому й запив тут, на чужині. Думаєте, полякам боліло, коли нас рвали на частини? — додав він, перехиливши чергову склянку. — За нашу і вашу свободу… Під такими гаслами вони йшли нас визволяти? Ось тільки не так сталося, як гадалося. Ляхи — гірше чорта зі своїми імперськими амбіціями. Краще вже з червоними комісарами домовлятися.

— Ви справді так вважаєте? — Марко пригубив вина і собі. — Хай там як, ми зараз тут, у тепленькій, спокійній польській Варшаві, у безпеці, — проказав він. — А от Україна потерпає, друже.

На диво, вино було справді хороше. Та п’яні теревені Боровика переходили у ніщо. Змієнко правий: він марнує час.

— А Ви знаєте, — проказав раптом Боровик. — На батьківщині нашій життя все ж потроху налагоджується, радянська влада не така вже й погана, як гадалося.

— Звідки такі відомості? — вдавано байдуже поцікавився Марко. — Я чув, нічого доброго за Збручем не відбувається.

— Відомості із достовірного джерела, — гмикнув Боровик. — Інакше 6 я не надумав повертатися.

— Повертатися? — Марко відчув, як запульсувала кров у кінчиках пальців. — Куди? В радянську Україну? Після того, як Ви звідти утекли, нелегально перетнувши кордон?

Боровик виявився не таким вже й захмелілим. Стиснув кулак, аж пальці хруснули.

— Гадаєте, більшовики повірять, що Вас ностальгія за батьківщиною замучила? — проказав Марко, розсміявшись. — Вас змусять працювати на радянську розвідку і відправлять назад, до Польщі. І це у кращому випадку. У гіршому — розстріляють.

Петро Боровик похитав головою.

— Я знаю, про що кажу! Я недаремно тут страждав! Якщо бажаєте, я можу і