Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

— Твоя правда! — трохи помовчавши, сказав Іван. — Я як почув, що ви видали німцям полоненого, місця собі не знаходив. Як же так, думаю, хлопці наші, якби не війна, час в комсомол приймати, а вони свого в поліцію спровадили. А одна людина й каже: «Іване, не поспішай робити висновок. Тут треба мізкувати, а не кип'ятитися…»

Юрко усміхнувся, на знак згоди кивнув.

— Ти чого посміхаєшся? — запитав Гончар.

— Ти майже дослівно цитуєш лейтенанта, — понизивши голос, відповів Юрко, — він часто каже: треба мізкувати!

— Гаразд, бери Славка, і завтра всім бути в мене! Набридло мені в селі сидіти, на волю б скоріше вирватися! Пораю волів в громадському господарстві, пасу їх, напуваю, а душа моя в ліс рветься! А тут ще напасть. Поліцай Миколайчук до Наді залицяється. Не дає проходу дівчині. Хоче, щоб вийшла за нього заміж. Недавно погрожував: «Якщо не підеш за мене, кину в льох до пацюків!» Ти ж знаєш, як поліцай Самсон приставав до Валі Безкревної, а дівчина вигнала його з хати. Той затаїв злість. І якось в полі причепився до неї за дрібницю та й замкнув на ніч у льох. А там холодно, пацюки. Дівчина була в кофтині, перемерзла та від переляку й досі до тями не прийде, хворіє. Тепер я за Надю боюся. Ми з нею давно дружимо.

— Іване, у мене є чисті бланки аусвайсів. Мені комендант дозволив набрати людей в риболовецьку бригаду. А я поки що вдвох із Вовкою справляюся. І коли видавали аусвайси, так Віра Миронівна дала п'ять чистих бланків на всякий випадок. Так ми один аусвайс і заповнимо на ім'я Наді. І вона зможе не ходити на роботу. І поліцай не зможе до неї чіплятися.

— Це ти добре придумав, — повеселішав Іван. — Значить, про Надю ми домовилися. Піду, бо вже час волів порати.

Увечері Юрко пішов до Вовки, розповів йому про Гончара, про лісові схованки. Володя почухав потилицю:

— Не знаю, як мені й бути. Город копати треба, і нічого їсти. Якби ви не допомагали, давно похляли б.

— Не журися, Вовко, — заспокоїв товариша Юрко, — у мене тепер пара коней, зоремо город.

— У тебе є коні? Де ти їх взяв?

— Староста наділив.

— Коли так, можна буде виорати городи, бо мати зранку спішить на поле: не виконаєш норму — нагайки скуштуєш. Завтра навідаємося в ліс; може, щось знайдемо.

Уранці пішли левадами до Славка. Той рубав дрова.

— Ми до тебе, Славо, — привітавшись, сказав Юрко. — Ходім з нами на Льольчине озеро. Там Гончар схованки познаходив.

— У лісі міни.

— Іван познімав їх, не бійся.

Пішли до Івана. Той виніс з комори три саперні лопатки.

— Теж у лісі знайшов. Тепер наші ліси як склад, — тільки шукай.

Друзі рушили до лісу. Там побачили глибокі траншеї, над ними звисав поржавілий колючий дріт; уткнувшись жерлом в землю, стояла розтрощена гармата — проходила лінія оборони. Луки, порослі молодим сосняком, були заміновані. Фашисти нкмагалися прорватися через ліс, обстрілювали траншеї, бомбардували, але потім повернули на Заріччя, прорвали оборону, і наш полк, що захищав підступи до Прип'яті, опинився в оточенні, але вночі підійшов до річки, захопив переправу і перейшов на протилежний берег.

Іван вів хлопців широкою просікою. Унизу замерехкотіло хвилями Льольчине озеро. На косогорі стояв закопаний танк, і його гармата погрозливо дивилася на захід.

Коли вийшли на простору галявину, оточену ялинами, Іван показав на впадину з чітко окресленими краями. Хлопці заходилися копати. Під набряклим брезентом знайшли ящики, мішки, бляшані банки.

У ящиках було мило, борошно, макарони, консерви. Тут, мабуть, прикопали товари полкового складу, бо разом з продуктами було сховано й чимало білизни і навіть великий коричневий чемодан з ліками, бинтами, ватою. На ліках лежала полотняна сумка з червоним хрестом, а в ній — фотографії та листи.

— Чемодан треба зразу віддати Оксані Василівні, бо в лікарні нема ні бинтів, ні ліків, усе фашисти пограбували! — сказав Юрко.

— Звісно, віддамо, — погодився Гончар, — ти забери цей чемодан і віднеси Оксані Василівні. Поклади його в мішок, а як стемніє — левадами додому. А як бути з припасами — не знаю. Пронюхають «бобики» — і пиши пропало! Усе заберуть і з нас шкури поздирають! Отут, хлопці, треба добре помізкувати!

— Що мізкувати? — кинув Вовка. — Хай кожен потроху візьме, що треба, а решту присиплемо піском та глицею і хай лежить. Сюди все одно ніхто не ходить, бо знають: цей ліс мінами нашпигований.

— Я про інше думаю, — продовжував Іван, — село голодує. Тут же борошно. Може, якось роздати людям?

— Як? — запитав Вовка. — Та нас усіх у жандармерію поженуть. І припаси в людей заберуть. Сюди поліція посуне.

— Можна так зробити, — роздумував Іван, — візьмемо гарбу, покладемо на неї борошно, прикриємо хмизом. І перевеземо до мене в повітку. А вночі рознесемо.

— Не можна перевозити борошно, — заперечив Юрко, — піде поголос і наведе на нас поліцію.

— Все одно треба роздати продукти людям, — подав голос Славко. — Борошно в землі буде пріти, а люди голодують. У нашої сусідки п'ятеро дітей. Що їм та жменя гречки? І на куліш не вистачає. Я їм учора корзину картоплі відніс. Діти худі, голодні, молока просять, а корову в Оксани німці забрали. Хто ж допоможе родинам фронтовиків, як не ми?

— А ти, Славко, свій хлопець! — похвалив Гончар.

— Не можна перевозити продукти, — стояв на своєму Юрко, — всім нам капут буде! І однієї ходки не зробимо, як нас хтось побачить. Краще зачекати…

— Тут я одну просіку розмінував, — озвався Гончар, — а всі інші заміновані. Правду Юрко каже. Не можна нам припаси в село перевозити. Давайте потроху візьмемо борошна, мила, а все інше прикопаємо.

Хлопці наповнили речові мішки, а решту накрили брезентом, закидали піском, притрусили глицею.

Під старими дубами Іван показав інші схованки.

Хлопці розкопали одну. Побачили оцинковані коробки з патронами, ящики з гранатами.

— Теж пригодиться! Давайте добре замаскуємо, — сказав Гончар.

До вечора притрусили хвоєю ще чотири ями.

— Потомилися, хлопці? — запитав Іван.

— Трохи… — зітхнув Вовка.

— Тоді давайте повечеряємо і додому!

Хлопці дістали консерви. Їли, пригадували довоєнне життя.

— Пам'ятаєте, хлопці,— замріяно почав Вовка, — як навесні минулого року ми всім класом їздили до печер? І Ніна Павлівна купила в магазині халви і печива… Більше року минуло з того дня, а здається, ніби це було вчора. Школа, екскурсії, походи! І кожен тиждень кіно! А тепер ні школи, ні клубу…

— Не журіться, хлопці,— сказав Гончар, — прийдуть