Читати книгу - "Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь"

Вона мов наново на світ народилася. «Я наче схибнулася від кохання до нього, — розповіла мені Анхела, — схибнулася безнадійно». Досить було їй заплющити очі, і він з'являвся перед нею, його подих вчувався їй у плюскоті морських хвиль, посеред ночі вона раптово прокидалася від жорсткого дотику його тіла. В кінці того тижня, не змігши й на мить забутися, Анхела написала йому першого листа. То була звичайна коротенька записка, в якій вона розповідала, що бачила, як він виходив з готелю, і їй, мовляв, було б приємно знати, що він її теж бачив. Марно чекала вона на відповідь. Через два місяці, змучена чеканням, надіслала йому ще одного листа такого самого туманного змісту, як і попередній, ніби прагнула тільки одного: дорікнути йому за нечемність. Коли минуло півроку, вона написала йому вже шість листів, на жоден не діставши відповіді, проте тішила себе думкою, що він усе-таки їх отримує.

Уперше в житті взявши свою долю до власних рук, Анхела Вікаріо несподівано для себе відкрила, що ненависть і кохання — почуття дуже взаємозв'язані. Що більше листів вона посилала, то яскравіше розгорялося полум'я її лихоманки, але водночас посилювалася відраза, яку вона почувала до матері, відраза, змішана з тихою радістю. «Я тремтіла від гніву, тільки-но мати потрапляла мені на очі, — розповіла Анхела в розмові зі мною, — але, бачачи її, я одразу згадувала його. Повернута дружина, вона жила невибагливим життям удови, як раніше робила тюльпани з матерії або паперових пташок, так тепер щодня вишивала з подругами на машинці, а коли Пура Вікаріо вкладалася спати, її дочка до самого світанку писала свої безнадійні листи. Анхела стала мислити напрочуд ясно, була господинею своїх забаганок, і знову почула себе невинною — тільки для нього — і не визнавала іншого авторитету, крім його авторитету, і не залежала більш ні від кого, а скорялась тільки своїй непоборній пристрасті.

Вона писала по листу щонеділі протягом половини свого життя. «Іноді я не знаходила що писати, — розповіла мені, похлинаючися сміхом, — але з мене було досить знати, що він отримає мого листа». Спочатку то були лаконічні ввічливі записки, потім звіряння боязкої закоханої, напахчені коротенькі листи колишньої нареченої, чисто ділові звіти, документи кохання, а в кінці пішли обурені скарги покинутої дружини, яка вигадувала для себе найжахливіші хвороби в надії, що це змусить чоловіка повернутись до неї. Однієї ночі вона розлила чорнило на вже написаний лист і, бувши у веселому гуморі, не порвала його, а дописала постскриптум: «На доказ свого кохання посилаю тобі свої сльози». Іноді вона плакала до повної знемоги, а потім сміялася з власного божевілля. Шість разів змінювалися за цей час листоноші, і кожна зрештою ставала її повірницею. Єдине, чого Анхелі Вікаріо навіть не спадало на думку — це перестати писати. А він, здавалося, був байдужісінький до її маячні. Так ніби вона посилала свої листи в порожнечу.

Минуло десять років, і якось удосвіта, коли надворі завивав вітер, вона прокинулася з відчуттям, що він лежить з нею голий у ліжку. Тоді вона написала йому розпачливого листа на цілих двадцять аркушів, у якому, не соромлячись, виклала всю гірку правду, що жевріла в її серці від тієї жахливої ночі. Написала про вічні рани, які він лишив у її плоті, про солоний присмак його язика, про вогненний дотик його пружного африканського тіла. Передавши свій витвір поштарці, що по п'ятницях приходила надвечір вишивати з нею і потім брала її чергового листа, Анхела була переконана, що нарешті вилила свою душу і на цьому скінчиться її агонія. Проте відповіді не було. Від того випадку вона вже не усвідомлювала, що пише, не була навіть певна, до кого, власне, звертається, але писала й писала, не даючи собі пощади, протягом сімнадцяти років.

Одного серпневого полудня, вишиваючи з подругами, вона відчула, як хтось підійшов до дверей. Їй не треба було дивитися, щоб узнати, хто то такий. «Він був товстий, уже почав лисіти і без окулярів не міг бачити зблизька, — розповіла мені Анхела Вікаріо. — Але то був він, прокляття, то був він самий!» Вона злякалася, бо знала, що постаріла не менше, ніж він, а чи стане в нього любові, щоб не втекти, побачивши її такою? Сорочка на ньому просякла потом, як і тоді, коли вона побачила його вперше на ярмарку, і він мав на собі той самий ремінь і тримав ті самі шкіряні сакви зі срібними бляшками. Не звертаючи ніякої уваги на інших здивованих вишивальниць, Байярдо Сан Роман ступив крок уперед і поклав свої сакви на швейну машинку.

— Ну от я й прийшов, — сказав він.

При ньому була валізка з одягом — отже, він приїхав, щоб залишитися, — і друга така сама валізка майже з двома тисячами листів, які вона йому посилала. Листи були впорядковані по датах, складені в паки, перев'язані кольоровими стрічками, і жоден не розпечатаний.

V

Протягом багатьох років ми не могли думати ні про що інше. Наші дії і наші звички, доти спрямовані в кого куди, раптом стали кружляти навколо однієї спільної тривоги. Уже озивалися вдосвіта перші півні, а ми все не могли заснути, намагаючись якось упорядкувати ту безліч взаємопоєднаних випадковостей, які зробили можливою неймовірну подію, і було очевидно, що ми сушимо собі голови не з любові до розкриття таємниці, а тому що ніхто з нас не міг далі жити, не з'ясувавши для самого себе, яке ж місце і яку роль відвела йому в тій події фатальна доля.

Дехто так і не з'ясував цього. Крісто Бедойя, який згодом став відомим хірургом, ніколи не міг пояснити собі, чому він піддався несподіваному бажанню провести ті дві години, що лишалися до прибуття єпископа, в домі своїх діда й баби, замість піти спати додому, де батьки чекали сина до самого досвітку, щоб попередити його про намір братів Вікаріо. Проте більшість тих людей, які могли так чи так перешкодити злочину й не перешкодили, втішали себе думкою, що оборона честі — то справа свята, куди втручатися стороннім не годиться. «Честь — це та сама любов», — якось виголосила при мені моя мати. Ортенсія Бауте, чия причетність проявилася