Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

— Іміре, тату, рятуй!

Воїн простягнув руки, щоб схопити її, і тут ніби розкололася крижана гора. Небо спалахнуло холодним вогнем, і був він таким сліпучим, що кімерієць примружився. Вогонь цей охопив тіло дівчини, і вона зникла.

Високо над його головою чаклунські світила кружляли в диявольському танку. За далекими горами прокотився грім, немов проїхала гігантська бойова колісниця і величезні коні висікали своїми підковами іскри на крижаній дорозі.

А потім заграва, білі вершини і сяюче небо загойдалися перед очима Конана. Тисячі вогненних куль розсипалися каскадами бризок, а небосхил закрутився, наче гігантське колесо, що сипле зоряним дощем.

Хвилею піднялася земля з-під його ніг, і кімерієць упав у сніг, нічого вже не бачачи й не чуючи.

…Він відчув присутність життя в цьому темному й холодному всесвіті, де й сонце вже давно згасло. Хтось безжально трусив його тіло і здирав шкіру зі ступень і долонь. Конан заричав від болю і спробував намацати меча.

— Він опам’ятовується, Хорсо, — пролунав голос. — Давай-но ретельніше розтирай йому руки й ноги — може, він ще знадобиться у бою!

— Ніяк не розтиснути ліву руку, — почувся інший. — Щось він у ній тримає.

Конан розплющив очі й побачив бороданів, що схилилися над ним. Його оточували високі золотоволосі воїни в латах і хутрі.

— Конане! — вигукнув один з них. — Бачу, ти живий!

— Клянуся Кромом, Ньорде, — простогнав Конан. — Або я живий, або ви всі вже у Валгаллі.

— Ми таки живі, — відповів ас, продовжуючи розтирати ступні Конана. — Не змогли з’єднатися з вами, бо довелось пробиватися крізь засідку. Тіла ще не встигли застигнути, коли ми прийшли на поле. Тебе не було серед полеглих, і ми пішли твоїм слідом. Клянусь Іміром, Конане, не можу зрозуміти, навіщо тебе понесло в полярну пустелю? Довго ми йшли за тобою і, клянусь Іміром, знайти не сподівались — поземок уже замітав сліди…

— Не згадуй Іміра надто часто, — сказав один із воїнів. — Це ж його володіння. Старі кажуть, ось між тими вершинами.

— Я бачив діву, — прошепотів Конан. — Ми зустрілися з людьми Браги на рівнині. Скільки часу билися — не знаю. Живим залишився тільки я. Я ослабнув і змерз, і весь світ навколо мене змінився — та тепер я бачу, що все як і було. Потім з’явилася діва й повела мене за собою. Вона була прекрасна, немов холодні вогні пекла. Тут напало на мене якесь безумство, я забув усе на світі й помчав за нею… Ви бачили її сліди? Бачили велетнів у крижаній броні, яких я вбив?

Ньорд похитав головою.

— Тільки твої сліди були на снігу, Конане.

— Значить, я з глузду з’їхав, — сказав кімерієць. — Але я бачив дівчину, що гола танцювала на снігу, бачив так само ясно, як тепер вас. Вона була вже в моїх руках, але згинула в крижаному полум’ї…

— Він марить, — прошепотів Ньорд.

— О ні! — вигукнув старий із палаючими очима. — То була Аталі — дочка Іміра, Крижаного Гіганта. Вона приходить до тих, хто вмирає на полі битви. Коли я був юним, то бачив її, лежачи напівмертвим на кривавому полі Вольфравен. Вона кружляла серед трупів, тіло її було подібне до слонової кістки, а волосся сяяло золотом у місячному світлі. Я лежав і вив, як умираючий пес, бо в мене, не було сил поповзти за нею. Вона заманює бійців із поля битви в крижану пустелю, щоб її брати могли принести їхні ще не остиглі серця в жертву Іміру. Точно кажу вам, Конан бачив Аталі, дочку Крижаного Гіганта!

— Ха! — вигукнув Хорса. — Старий Горм замолоду з’їхав з глузду, коли йому в битві проломили макітру. Конан просто марив після жорстокого бою. Подивіться-но, на що перетворився його шолом! Будь-якого з цих ударів вистачить, аби вибити з голови всякий розум. Він біг по снігу за примарою. Ти ж родом із півдня, звідки тобі знати про Аталі?

— Може, ти й маєш рацію, — сказав Конан. — Але злякався я неабияк.

Він замовк і подивився на свою ліву долоню. Підніс її вгору, і в тиші, що настала, воїни побачили обривок тканини, витканої з таких тонких ниток, яких не прядуть на земних веретенах.

Кілька місяців провів Конан у рідній варварській Кімерії і знов повернувся до цивілізованих гіборійських королівств. Але служба в армії Немедії та перебування в Офірі тривали недовго. Часи були спокійні, і в пошуках пригод кімерієць подався до Аргоса…

КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ

І. КОНАН ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО ПІРАТІВ

Немов листок, розбуджений весною,

Який охопить осені вогонь,

Віддать судилось долею складною

Обранцю пломінь серденька свого.

“Пісня про Бьоліт”31

Вулицею, що вела до морського узбережжя, мчав чорний вершник. Перехожі з криками розбігалися в різні боки, звільняючи дорогу. Вони встигали помітити лише пурпурний плащ, що фондувало вітром. Вершник не озирався. Шум погоні переслідував його, не вщухаючи.

На пристані вершник зупинив свого коня так, що той присів на задні ноги. Моряки, які ставили смугасте широке вітрило на готовій до відплиття високобортній галері, із цікавістю розглядали вершника. Кремезний чорнобородий шкіпер32 приготував багра, щоб відштовхнутися від причалу. Цієї миті вершник стрибнув із сідла просто на палубу галери.

— Хто тобі дозволив зійти на корабель? — заволав шкіпер.

— Відчалюй! — наказав непрошений гість, змахнувши великим скривавленим мечем.

— Ми пливемо до Куша… — спробував пояснити шкіпер, закипаючи гнівом.

— Тоді пливи до Куша. Мерщій, відчалюй! — перебив його незнайомець, кинувши тривожний погляд на берег. У кінці вулиці з’явився загін закутих в обладунки вершників, які мчали галопом, за ними ледве встигав загін лучників.

— У тебе є чим заплатити? — не вгамовувався шкіпер.

— Відчалюй, тобі кажу! Я добре заплачу, — крикнув незнайомець, розмахуючи своїм, величезним мечем. — Або твоя галера відчалить, або вона потоне в крові команди.

Шкіпер знався на людях. Покрите шрамами обличчя незнайомця виражало рішучість і гнів. Здавалось, за мить незнайомець здійснить свою обіцянку. Шкіпер різко віддав команду, міцно уперся в пристань багром, відштовхуючи корабель від берега. Моряки швидко й чітко виконували всі команди. Веслярі дружно налягли на весла, вітер наповнив вітрило, і галера, узявши курс, незабаром опинилася досить далеко від берега.

На пристані воїни в обладунках вимахували мечами й вигукували прокляття й накази шкіперу повернути корабель.

— Нехай казяться, — скривився незнайомець. — Шкіпере, пильнуй курс.

Він стояв біля щогли, сторожко озираючись навколо, не опускаючи свого меча. Шкіпер зіскочив з містка, пройшов між веслярами, підійшов до штурвала, а тоді уважно подивився на незнайомця. Перед ним стояла