Читати книгу - "Дефіляда в Москві"

— Пане генерале, я прошу одного — бути учасником Звитяжної Дефіляди у Москві на Красній площі 7 листопада 1941 року, — урочисто сказав Дмитро.

— Що? — вигукнув генерал Дебедин, — Ти звідки знаєш про Дефіляду? Та ж про неї знають лічені особи — Бандера. я, Канаріс, Муссоліні, Гітлер і ще кілька достойників із числа обраних. Це зрада! Мушу тебе на розумне питати: звідки знаєш?

— Заспокойтесь, пане генерале, нема зради, сам дійшов, напевно, правильно побудував хід думок.

— Та-а-ак. — Генерал задумливо глипнув на Дмитра. — Голова у тебе, Митрику, не лише для того, аби мотузка не сповзала. Правильно вирахував. Але це ще якийсь тиждень має бути страшною таємницею, а потім почнуть трубити на весь світ. Впіймаєш вуйка Йосипа — підеш у першій шерензі на Дефіляді.

—А зараз слухай диспозицію, — генерал натиснув ґудзик дзвінка, вмонтований у стіл. Увійшов ад'ютант у чині осавула.

— Запросіть нашого друга Черевичника. Через хвилину ввійшов молодий чорнобровий чоловік у мундирі офіцера Українського війська, але без відзнак.

— Дозвольте, пане генерал? — спитав ввічливо.

— Заходьте, пане Черевичник, заходьте.

— Ізвіняюсь — Башмачнік, — сіпнувся чорнобровий.

— Перепрошую, друже, забуваюсь, — лукаво глипнув на Левицького генерал Лебедин. — Розкажіть пану хорунжому систему охорони вуйка Йосифа.

— Охоче, — сказав повеселілий Башмачник. — Но нужна карта, та, которую я вам отдал.

Генерал дістав із шухляди мапу великого масштабу і розстелив па столі. Вона вже була розцяцькована різними барвистими позначками.

— Прошу, пане Че… Башмачнік.

Чорнобровий Башмачник взяв у руки олівець:

— Бункєр товаріща Сталіна опоясивают сємь колєц защіти.

— Пане генерале, — втрутився хорунжий Левицький. — Він не може якоюсь іншою мовою доповідати? Я не зовсім тямлю по-російському.

— Не може! — різко сказав Лебідь. — Вивчай цей язик по ходу, знадобиться. А пан Башмачнік — ісконно рускій чєловєк.

— Почті, — посміхнувся Башмачник.

— А ще вчора був капітаном ґосбєзопасности і ніс службу в одному з семи цих самих колєц. Таким чином.

— А-а-а, — сказав Дмитро. — Тоді да.

— Сємь колєц защіти, — продовжував Башмачник, — дєлают ставку товаріща Сталіна практічєскі нєпріступной ні с землі, ні с воздуха. Пєрвоє кольцо — ето танковая армія, которая может остановіть бронєтєхніку протівніка. Второє кольцо — трі ряда окопов, гдє чєрєз каждий мєтр сідіт пєхотний ванька с автоматом в руках. Трєтьє кольцо — двєнадцать зенітних дівізіонов, оснащьонних прожекторамі, для авіаціі, оні уже сбілі дєсяткі «юнкєрсов» і «мєссєршмітов». Чєтвьортоє кольцо — опять танкі і самоходкі. Пятоє — опять зєнітниє батарєі с прожекторамі. Шестоє — опять пєхота, но уже с пулемьотамі. І, наконец, сєдьмое — двє дівізіі НКВД — звєрі, вооруженниє до зубов, у каждого — автомат, пістолет, гранати, бінокль, в каждом отдєлєніі пулємьотчік, і снайпер, і радіст, вмєстє с водкой ім видают кокаін. Сам — оттудова.

— Значить, стрибати треба саме туди, до цих кокаїністів, — сказав Дмитро. — І треба, вочевидь, вивчитись трохи по-російському.

— Соб'ют же зєнітчікі, — сказав Башмачник.

— «Юнкерса» соб'ют, «Анта» можуть і не дістати, — відповів Лебедин.

План склали простий, але настільки зухвалий, що він був майже нереальним. Це смерть, думав Дмитро Левицький, відмовитись — ганьба і трибунал, погодитись — смерть. Добре, якщо енкаведисти приб'ють відразу, а якщо візьмуть у полон? Це смішно, але завдання полягає в тому, аби встигнути застрелитись або підірватись ґранатою. Врадили так: Дмитро зі спеціальною чотою в тридцять осіб летять на найновішому українському літаку київського авіазаводу «Анті», а щоб їх не збили зенітники, літак робить нечуваний маневр — набирає максимальну висоту, а над самим бункером тов. Сталіна різко знижається, викидає Дмитрових парашутистів, знову набирає висоту і летить собі геть. Дмитро зі своїми відчайдухами у формі енкаведистів пробираються в бункер, арештовують тов. Сталіна і з боями йдуть на з'єднання з бронетанковою україно-німецькою бриґадою, яка залізним кулаком має прорвати «сємь колєц защіти» з півночі.

Не прорвуть же, думав Дмитро. Так воно і сталось. В день операції бригада зупинилась на четвертому ешелоні, почались позиційні бої. Українські, німецькі бомбардувальники вкупі з авіацією РОА нещадно бомбили всі «сємь колєц». За планом вночі летів лише транспортний «Ант», він без перешкод пролетів над зенітними ешелонами і різко пішов униз. Через кілька хвилин вирівнявся, і з кабіни пілотів вибіг командир літака — немолодий вже вусатий лейтенант Прохоренко, колишній льотчик-полярник.

— Гайда, вперед, синки! — відчинив двері. — Маєте мало часу! Дмитрові зарізяки один за одним кинулися вниз, він рвонувся останнім. Погойдуючись на шлейках, бачив, як «Ант» поволі набирав висоту. Маневр не вдався, його знайшли прожектори, зенітки «п'ятого кільця» зробили з нього купу палаючого металу. Впав «Ант» десь на більшовицьку піхоту. Потім Дмитро довго збирав своїх бійців по невеликому березовому ліску, з тридцяти не дорахував п'ятьох. Очевидно, вони вже відмучились, із жалем подумав. Посвічуючи собі ліхтариком, зорієнтувався за мапою і зрозумів, що вони, як кажуть пропагандисти, у «самому лігві комуністичного звіра».

— Нічого у вас не вийде, пане генерале! — думав Дмитро. — Ваш план завчасу був лише пропаґандистським штукарством. А нас на смерть післали, і старого пілота Прохоренка з екіпажем теж. За що? Аби потім відзвітувати Бандері, мовляв, зробили все, що змогли. Але я вам не цап-відбувайло. Я вам його впіймаю. А якщо не впіймаю, то і на заріз не піду, як ви собі, може, думали.

— Остапе, — звернувся до чотара Назарука, — ти зорієнтувався, де ми? Але це пусте, головне те, що наші не проб'ються.

— Ти думаєш. Дмитре? — Остап нервово вставив диск у свій ППШ і закинув автомат за спину. — Курва мама з генералами. Невже — гаплик? Кидала мені у Львові карти пані Аліна і казала, що знайду я смерть на чужині.

— Але вона, Остапе, не казала, коли? — ревнув Дмитро. — Може, не сьогодні. А тепер слухай сюди. За крейцери продавати життя не хочу, та й хлопців за так не покладу. Слухай сюди, той бенькарт Черевичник, чи як його, казав, що вуйко Йосип десь тут, — Дмитро тицьнув пальцем у мапу, — має потайний аеродром для втечі. Там ніби стоїть його чотиримоторний якийсь хитрий літак. Бери десять зарізяк і попробуй захопити цей вороплян. Захопиш — ним і вилетимо, не захопиш, — буде те, що казала пані Аліна. А я