Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Пір'ястий його габіт був уже в багатьох місцях прожертий молями і губив м'яке, сіре пір'я, яке Аделя раз на тиждень вимітала разом з безіменною кімнатною пилюкою. У вилисілих місцях видно було грубе, мішкове полотно, з якого вилазило конопляне клоччя. Я мав до матері прихований жаль за ту легкість, з якою вона перейшла до порядку денного після втрати батька. Ніколи вона його не кохала, — думав я, — а оскільки батько не був закорінений у серці жодної жінки, то через те й не міг врости в жодну реальність і вічно носився десь на периферії життя, в напівреальних реґіонах, на узбіччях дійсности. Навіть на добропорядну, громадянську смерть собі не заслужив, — думав я, — все в нього мусіло бути химерне і сумнівне. Я вирішив у догідний момент заскочити матір відвертою розмовою. Того дня (був тяжкий зимовий день, і вже з самого ранку сипався м'який пух присмерку) мати мала міґреню і самотньо лежала на софі у вітальні. В тому рідко відвідуваному, парадному покої панував з часу зникнення батька зразковий порядок, плеканий воском і щітками Аделі. Меблі прикриті були чохлами; всі хатні реманенти підкорилися залізній дисципліні, яку Аделя розпорядила над тим покоєм. Тільки жмут павиних пер, що стояв у вазі на комоді, не давав себе утримати у шорах. То був елемент свавільний, небезпечний, невловно революційний, як розгукана кляса гімназисток, повна святенництва в очі, а розпусної сваволі поза очі. Свердлили ті очі цілий день і вертіли дзюри в стінах, моргали, штовхалися, тріпочучи віями, з пальцем на устах, одні поперед одних, повні хихоту і псоти. Наповнювали покій цвіркотом і шепотом, розсипувалися, як метелики, довкола многораменної лямпи, вдаряли барвистим тлумом у матові, старечі дзеркала, відвиклі від руху й веселости, зазирали в дзюрки від ключів. Навіть у присутності матері, що лежала з зав'язаною головою на софі, не могли вони стриматися: робили перське очко, давали собі знаки, говорили німим, кольоровим алфавітом, повним секретних значень. Мене дратувало те глузливе порозуміння, та миготлива змова поза моїми плечима. З колінами, притиснутими до материної софи, досліджуючи двома пальцями, мов би в замисленні, делікатну матерію її шляфрока, я ніби мимоходом сказав: — Уже давно хотів я тебе запитати: правда, що то — він? — І хоч я навіть поглядом не вказав на кондора, мати одразу відгадала, дуже збентежилася й опустила очі. Я зумисне дав сплинути хвилині, щоб викуштувати її збентеженість, після чого з усім спокоєм, опановуючи накипаючий гнів, спитав: — Який сенс мають у такому разі всі ті плітки й брехні, які ти розсіваєш про батька?

Але її риси, які в першій хвилині розпалися були в паніці, знову почали порядкуватися. — Які брехні? — спитала, моргаючи очима, що були порожні, налиті темною блакиттю, без білка. — Я чув їх від Аделі, — сказав я, — але знаю, що походять вони від тебе; хочу знати правду.

Уста її ледь тремтіли, зіниці, уникаючи мого зору, помандрували в куток ока. — Я не брехала, — сказала вона, а уста її набубнявіли і заразом стали малі. Я відчув, що вона кокетує зо мною, як жінка з чоловіком. — 3 тими тарганами — то правда, сам, прецінь, пам'ятаєш… — Я знітився. Я справді пам'ятав те вторгнення тарганів, те нашестя чорного ройовища, яке наповнило нічну темряву павучою біганиною. Всі шпари повні були тремтливих вусів, кожна щілина могла вистрелити знагла тарганом, з кожної тріщини підлоги могла вилупитися та чорна блискавка і полетіти навісним зигзагом по підлозі.

Ах, той дикий безум сполоху, писаний блискучою, чорною лінією на таблиці підлоги! Ах, ті жаскі крики батька, ті його скоки з крісла на крісло з дротиком у руці! Не приймаючи ні їства, ні питва, з рум'янцями гарячки на обличчі, з конвульсією огиди, вритою довкола уст, батько мій здичів повністю. Ясно було, що такого напруження ненависти жоден організм довго витримати не може. Страхітлива відраза перетворила його обличчя в стужавілу трагічну маску, в якій тільки зіниці, сховані за нижньою повікою, лежали на чатах, напнуті, як тятиви, у вічній підозріливості. З диким вереском зривавсь він нагло з сидження, летів наосліп у куток покою і вже підносив дротика, на якому наштрикнутий величезний тарган розпачливо перебирав карлючками своїх ніг. Тоді Аделя приходила йому, блідому від жаху, на допомогу і відбирала піку разом з прохромленим трофеєм, щоб утопити її в цебрику. Вже тоді, однак, не зміг би я сказати, чи то Аделині оповідання прищепили мені ті образи, чи то сам я був їх свідком. Батько мій не посідав уже тоді тої відпорної сили, яка захищає здорових людей від заворожености огидним. Замість відмежуватися від страхітливої завабливої сили тої заворожености, батько мій, виданий шалові на поталу, щораз більше в неї вплутувався. Сумні наслідки не примусили себе довго чекати. Невдовзі з'явились перші підозрілі знаки, які наповнили нас жахом і смутком. Батькова поведінка змінилася. Його шал, евфорія його збудження — пригасли. В рухах і міміці стали себе видавати знаки нечистого сумління. Він почав нас уникати. Цілий день крився по кутках, у шафах, під периною. Нераз я бачив, як він замислено розглядав власні руки, досліджував консистенцію шкіри, нігтів, на яких почали проступати чорні плями, блискучі, чорні плями, як лусочки таргана.

Вдень він з останніх сил ще опирався, боровся, як міг, але вночі ота завороженість уражала його потужними нападами. Я бачив його пізно вночі, у світлі свічки, що стояла на підлозі. Мій батько принишк на землі нагий, попістрявлений чорними плямами тотему, покреслений лініями ребер, фантастичним рисунком просвіченої назовні анатомії, принишк на рачках, одержимий завороженістю осоруги, яка втягала його в глиб своїх заблудливих доріг. Мій батько рухався многочленистим, чудернацьким рухом дивного ритуалу, в якому я з жахом упізнав імітацію древнього церемоніялу тарганів. Відтоді ми відреклися батька. Подібність до таргана проступала з кожним днем виразніше — мій батько перетворювався в таргана. Потроху ми почали призвичаюватися до цього. Надибували його щораз рідше, цілими тижнями зникав він десь на своїх тарганячих дорогах — ми перестали його відрізняти, він повністю злився з тим чорним несамовитим плем'ям. Хто міг сказати, чи жив він ще десь у якійсь шпарі підлоги, чи перебігав ночами покої, заплутаний у тарганячі афери, а чи був, може, між тими мертвими страховидами, яких Аделя щоранку знаходила лежачими горічерева і наїжачених ногами і