Читати книгу - "Флешка-2GB"

зводився до того, що фісташки, які віддавна вважаються способом для продовження життя, затримання старіння, про що знають і сучасні косметологи з фармацевтами, насправді володіють секретом безсмертя зовсім не завдяки чудодійному хімічному складові, а тому, що, дозріваючи на солончаках, фісташки обдуваються солоними вітрами, і кристалики солі разом із частинками сірої глини осідають на плодах, утворюючи природний захисний шар, який оберігає горішки від псування, але справа тут не в консерваційних властивостях солі, а в тому, що легкорозчинна у воді сіль проникає разом із нею в саму суть, у водообіг кожної живої істоти, кожного створіння, вливається у її найпотаємніші судини, проникає в генетичний код… І зберігає його в комбінаціях власних кристалів. Назавжди. Та навіть не в цьому справа.

Сама потенційна здатність соляних структур проникати у фундаментальні засади біологічного існування породжує те емоційно-інформаційне поле, відчуваючи яке організм згадує… що насправді… вже володіє секретом безсмертя. Що ним володіє кожна жива істота. Кожна людина. Кожна душа.

Все це, звісно, виявилося повною бриднею. Енциклопедія повідомляла, що фісташки ростуть на субтропічних кущах. Консерваційні властивості солі зумовлені її антибактерійними властивостями. А безсмертя взагалі не існує.

Така є правда. Проте фісташки смакують мені дедалі більше, і, купуючи їх, я завжди перевіряю, чи достаточно для замічательного ефекту наслоїлося на оріхах сольоної пилі і глини, потому шо єслі солі недостаточно, ну, карочє, ви поняли, да?

Розділ четвертий. Мої території 

Готель «Україна»

У те, що мої літературні борсання можна назвати «письменницькою кар'єрою», я починаю вірити завдяки ознакам, далеким від літератури. Наприклад, мене все частіше запрошують у різні журі. І хоча ще не дійшло до гонорарів за суддівство, та й повернення грошей за квитки залишається рідкістю, від якогось часу мене почали поселяти в готелі. Я вже не мушу шукати знайомих, у котрих можна було би заночувати. А що готелі зазвичай ще й є спонсорами всіх цих фестивалів, то спробую описати феномен «готелю-спонсора».

Кімната, в яку вас поселяє готель-спонсор, зовні мало чим відрізняється від решти. Але в ній обов'язково є якийсь сюрприз. Сюрпризи ці не вирізняються різноманітністю і найчастіше означають вади функціонального характеру: щось не діє. Або відірвано шланг душу, або бракує батарейок у телевізійному пульті, або просто під вікном працює різницький цех місцевого м'ясокомбінату.

Останнього разу я мешкав у чудесному готелі, сама назва якого обіцяла якщо не європейський сервіс, то бодай євроремонт. Номер був гідним усіляких похвал. Одноразові капці, білий халат із капюшоном, міні-бар, супутникове телебачення…

Щоправда, бар був порожній, а блок налаштування супутникового телебачення нагадував пульт запуску ракет протиповітряної оборони і без докладної інструкції не надавався до експлуатації.

Шланг і душова головка були якісними, принаймні, не турецького виробництва, але сама кабінка протікала — навіть після швидкого холодного споліскування на підлозі утворювалося озерце, яке завдяки дбайливо вимощеній плитці не перетікало до сусідів поверхом нижче.

Зате в лазничці був потужний німецький фен, яким мені вдавалося висушувати озерце менш, ніж за 20 хвилин.

Не хочеться видаватися надто прискіпливим, але в номері не було смітника. А через свою любов до фісташок і йогуртів я завжди залишаю по собі гори сміття. І без смітника мені ніяк не можна. Особливо в готелях, де самотніми зимовими вечорами так добре смакують фісташки і йогурти.

Після недовгих душевних вагань я почав викидати шкаралупу фісташок у шухляду стола, а упакування від йогуртів — у спеціально куплений поліетиленовий мішок для цементу (в тому ж господарському магазині я придбав велику шмату для підлоги, бо, з огляду на мій гігієнізм, фен від висушування озер почав перегріватися). Однак на другий день сміття було вже надто багато. Двічі я вивішував табличку «Прошу прибрати» — безрезультатно. Тоді я надягнув білий халат із капюшоном і вивісив табличку «Прошу не турбувати». Покоївка з'явилася відразу, однак ми збавили час за обговоренням фасону готельних халатів, тож до прибирання так і не дійшло.

До послуг покоївки довелося вдатися ще раз, коли надворі почалася хурделиця і з'ясувалося, що металопластикові вікна — чергова бляшана панацея вітчизняної архітектури — в жоден спосіб від цієї хурделиці не рятують (покоївці також дуже пасував халат із капюшоном).

У день, коли я виїжджав, мені вперше змінили рушники і видали другий шматок мила. Мило я забрав на пам'ять.

Іноді роль готелів-спонсорів виконують приватні помешкання. Ну, ті, що позиціонують себе як «апартаменти». В таких апартаментах нам із приятелькою довелося мешкати десь в Одесі. Ґаздиня, ознайомлюючи нас із місцевим колоритом, виголосила такий приблизно монолог: «От, як у туалет будете заходить, так ручку сильно не дьоргайте, бо тоді вона ізвнє отвалиться, і будете у туалеті ночувать. А ось тут на дверях у нас сигналізація, так ви, як будете закриваться, то оцю кнопку не задіньте, бо тоді сигналізація включиться і міліція приїде. І коли виходить будете, то клямку не дьоргайте, не провіряйте, бо оп'ять сигналізація включиться, і міліція приїде. Только ви вже, як не дай Бог, сірєна завиє, то нікуда не тікайте, а лучче роздягніться й у ліжко лягайте, шоби міліція бачила, шо ви свої».

Перспектива увімкнути сирену і лягти з приятелькою в ліжко на якийсь час заволоділа моєю уявою, ґаздиня ж тим часом продовжувала: «А ще, знаєте, у нас тут на площадці бультер'єр живе, він не агресивний, но йому не нравиться, шо ми тут готель устроїли, от він на жильцях, гостях города, мститься. Но ви виду не подавайте, що іспугалися, а так гордо мимо нього проходьте, і тоді він вас не троне».

Мені хотілося запитати, чи пропускає бультер'єр міліцейський наряд, коли спрацьовує сигналізація, але мучило відчуття, що ґаздиня розповіла не все і що треба з'ясувати якусь деталь. Згадати, про що саме йдеться, не вдалося.

Згадав я про це, коли вийшов по сигарети й продукти. Повернувшись, уперся в металеві двері під'їзду, код домофону якого нам ніхто не повідомив. Я почав дзвонити приятельці, яка залишилася в апартаментах. Марні спроби. Ця моя приятелька має якусь неймовірно велику родину, і для кожного родича в неї — своя мобільна картка. Тому достукатися до неї, коли вона обдзвонює родичів із терапевтичним обходом, — неможливо. Потупцявши хвилин двадцять під будинком, я врешті дочекався якусь бабцю-пенсіонерку, тимчасову сусідку. Бабця радо назвала мені код і жваво відчинила двері.

За дверима сидів бультер'єр. Я не звернув на це уваги, приготувавшись скористатися методою, якої нас вчила ґаздиня, та бабця раптом запричитала: «Ой, ви сюда нє