Читати книгу - "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Тож Альбан їхав зайцем. Водій (один з водіїв, уточнимо, бо в міжнародні рейси їх відправлялося по двоє), що називався Тарас (інформація для керівництва Калуського автопарку), з якоюсь підозрілою легкістю погодився підкинути Альбана до Варшави, ба більше — на „бамбетлях“ зібралась ціла компанія, щось на кшталт касти недоторканих чи товариства табірних „півнів“. Отож Альбан їхав зайцем, але серце його не було спокійним, і під цим приводом він витяг із кишені пальта свою нержавіючу флягу і зробив перший добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити другий секрет…».

Отак писав би я про свої пригоди ще кілька років тому, але сьогодні це було б непростимо, непристойно відвертим самоповтором (до того ж більшість лінгвістичних конструкцій і лексичних побудов уже використані у «Воццеку»), а це неприпустимо для сучасного українського письменника, хоча слово «сучасний», — не кажучи вже про «український» — тут абсолютно зайве.

Тому обмежуся лише кількома стислими спостереженнями.

На польській митниці молодий, сенсаційно хамовитий, — ogniem і mieczem[51], — прикордонник сказав, скептично оглянувши моє факсоване консулятом запрошення: «Pojedesz' domoj. Faks nie dokumient». Я вже в душі налаштувався на саме такий розвиток подій (завжди легко відмовляюсь від замисленого, як тільки-но виникають найменші перешкоди), однак на щастя (присмачене, втім, кінематографічним suspense'ом) увага митників перекинулася на двох сексапільних дівчаток, з якими було проведено довгий міжнародно-садистський сеанс в кімнаті для обшуків. Весь цей час я разом із співвітчизниками покірно чекав своєї долі. Вони переживали за свої запаси спирту, котрий сподівалися збути на знаменитому варшавському стадіоні, перетвореному в гігантський базар, а я мнув у руках непотрібний уже факс і думав чомусь про те, що от в торбі моїй лежить новенька парасоля, а це означає, мабуть, що дощів не буде, і парасоля залишиться, як завжди, забутою де-небуть на готельному столику чи в гардеробі консуляту. Наявність парасолі мене дратувала більше, ніж прикордонне хамство.

Зате втішало те, що в тій же торбі знаходилися старі купальні капці — я купив їх багато років тому в околицях Риги, і вони свого часу врятували мене, коли на пляжі поцупили мої новенькі мешти, а я не міг собі уявити, як то зайти до електрички босим. В протекторі підошви застрягла колись черешнева кісточка і залишалася там до цього часу, супроводжуючи мене у всіх гігієнічних виправах.

За який час розкуйовджені, розчервонілі дівчата з вительбушеними торбами з'явилися коло автобуса, врятувавши ціною власної гідності цілу екскурсію, і подорож продовжилася. Ощасливлені польські митники замалим не махали нам на прощання руками.

Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.

Однак цього разу я проспав.

Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей — іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою»[52]. Щоправда бувають і винятки — якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, — що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE: «Землячок, поговорить надо».

— Не розмавям по російску, — з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.

На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:

— Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… — й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.

— Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.

Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.

Але й це ще не був кінець.

На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно нагадував відставного атлета, запитав ніби мимохіть:

— Откуда етот автобус прієхал?

— З Любліна, — відказав я, зробивши бездоганно-правильний наголос на «i», але фатально забувши, що я ж, дідько його візьми, не розумію російської.

Однак бандит, дякувати Богу, проколу мого не зауважив і побіг ловити інших лохів, яким випадково вдалося просіятися крізь фільтраційне сито рекетирів.

Коло кіоска, де продавалися автобусні квитки, ошивалося ще двійко «братанів», і я зрозумів, що більше не витримаю і десь обов'язково допущу промах або забуду, як сказати «білет тигодньóви», або замість поляриса витягну свій український паспорт, або замість «дзєнькує пані упшеймє» скажу «йоб твою мать». Не залишалося нічого іншого, як брати таксівку. Грошей у мене було обмаль, але про це я вже не думав. Пошвидше б тільки забратися звідси.

— Aleja Niepodległości. Centrum Badań Kosmicznych, — завчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

— О ile wiem, na Niepodległości nie ma żadnego Centrum Badań Kosmicznych, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

— No to może na jakejś innej ulicy. To już pana problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.

— Pan chyba jest kosmonautę Ukraińskim, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.

— Niestety, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я вжив це слово, може, просто тому, що воно мені завжди подобалося, навіть тоді, коли я ще не знав його значення[53].

Поки ми їхали DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку[54]. Сойка співав:

«Мат cichy dom, mam dobry dom, mam życie ta-a-ak jak и kinie-e-e

I żonę mam i dzieci mam, ale bez pani gine-e-e-ę

Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e-e

Żona mnie cieszy dzieci też a pani tam… (я не розчув, де саме «tam»).

Chociaż