Читати книгу - "Печера"

Друга, найдивовижніша, думка — що вона, Паула, зменшується. Якісь лихі чари спричинили її стрімкий зворотний ріст, і незабаром вона стане завбільшки як немовля… Саме тому її стара, трохи тісна куртка стала тепер величезною, побільшала розмірів на три, саме тому вона висить на своїй власниці, як на городньому опудалі.

Паула повернулась до вішалки. Переконалася, що іншої жовтої куртки на гачках немає; згадала Митикові витівки — і роздратовано відкинула цю думку. П’ятилітнє хлоп’я проникло в будинок телебачення, щоб містифікувати неуважну тітку…

Повз неї пройшло двоє знайомих дівчат з адміністративного відділу:

— Привіт, Пауло… Ти чого?

— Нічого, — відгукнулася вона сухо. — Трамвая чекаю.

Дівчата, мабуть, образились.

Добравшись до найбільшого вікна, вона розклала куртку на підвіконні. На правому рукаві була запрана пляма — ще казна-коли Паула влізла ліктем у тістечко. Друга знизу кнопка трохи поіржавіла. Підкладку на кишенях було підшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою і такою красномовною, Паула дедалі більше торопіла.

Дощ за вікном трохи вщух; рядами стояли яскраві машини з написом «Телебачення», і до однієї з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.

Паула оглянула себе. Джинси — ось вони, не побільшали. Светр… туфлі, врешті-решт…

Вона пройшла в туалет і подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвідомлення того, що вона принаймні не маліє на зріст, її несподівано заспокоїло. Дивна куртка повернулася на вішалку — зрештою, до фільмотеки два квартали, Паула добереться й так…

І вона поринула в буденну суєту з дещо перебільшеним завзяттям — якщо проблема нерозв’язна, то про неї краще забути. Паулине телевізійне життя звичайно переповнювали події та емоції, маленьку пригоду успішно було витиснуто з думок і з пам’яті, однак увечері Паулі знадобилась неабияка мужність, шоб підійти до вішалки.

Чого вона чекала від своєї куртки? Що та сплесне рукавами і скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?..»

Куртка була на місці. Цілком колишня — звичайного Паулиного розміру.

На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.

Поспішив Митик.

Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, — це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:

— Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!

Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:

— А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорі цирку, і тепер у вас удома живе справжній слон!..

Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.

На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з’ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:

— Дівчино! Шановна дівчино!

Здригнувшись — хоча з якого дива, власне, здригатися, — вона обернулася.

Хлопець був абсолютно незнайомий — років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець — студент консерваторії.

— Дівчино мила, не хочете придбати змію?

Паула не встигла й кліпнути, як хлопець розкрив футляр і витяг на світло невелику бридку змійку з трикутною головою, роздвоєним язиком і липким гіпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволі відсахнулася.

— Чудова змія, — сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалізує по три десятки змій. — Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!..

— Це гадюка? — запитала Паула відступаючи.

Хлопець щиро обурився:

— Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…

— У мене немає грошей, — сказала Паула, радіючи, що знайшла відмовку.

— Я віддаю за безцінь, — хлопець ясно, мило, геть по-хлоп’ячому всміхнувся. — Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..

Зміїна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змія не просто могла завалити слона одним укусом — вона явно вже таке робила і прагнула зробити знову.

— Мені не треба, — відступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стінку зупинки. — Мені не треба змії, я на роботу спізнююсь…

Вона спробувала обійти настирного юнака, однак той, усміхаючись, загородив їй дорогу. Зміїне тіло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.

— Дівчино мила… Вам пощастило. Ви потім лікті кусатимете, це остання змія з останньої партії, це рідкість, дуже дешево, ну візьміть, потримайте в руках, вам потім віддавати не захочеться, тільки візьміть у руки!..

Підтверджуючи його слова, змія почала звиватися активніше й засичала.

Чого я й досі тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розіграш… А може, купити? Буде Митикові подарунок?..

Можливо, кровожерна думка відобразилася в неї на лиці — змієторговець знову заусміхався:

— У вас дома є акваріум? Немає? Підійде велика каструля з кришкою… Беріть-беріть!..

Змія ще раз моторошно зашипіла; Паула сховала руки за спину.

Чого вона стоїть і слухає цю маячню?! На роботу… Розганяй…

— Юначе, ця змія продається?

Поруч з Паулою казна-звідки взялася середнього віку дама в крислатому капелюсі; очі її горіли, наче вона сама не могла повірити своєму щастю:

— Дозвольте? Можна глянути?..

Юнак охоче подав їй змію, а Паулу вже відтісняв убік літній чоловік в окулярах, із сивуватою лікарською борідкою:

— Це змія? Вона продається?.. Можна?

— Бачите, — докірливо сказав Змієносець Паулі. — А ви не хотіли… Вирішуйте — ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «ні»…

— Я готовий доплатити, — швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертіла змію в руках.

Та вона ж іграшкова, подумала Паула з полегкістю. Ох і хлопець, справжній клоун, вона ж механічна, як він мене розіграв…

І, розсміявшись, ухопила гадину за пружний хвіст.

Дотик живої холодної луски враз вибив їй з голови всі думки. І розумні, й не дуже.

* * *

Чоловік, потонулий у м’якому шкіряному кріслі, натиснув на «стоп». Повернувся до сірого віконця дисплея, де бігли, пульсували два ламані графіки — у правій частині чорний, у лівій — червоний. Чоловік поклав руку на клавіатуру — графіки сумістились; певний час він похмуро стежив за їхнім танцем — видовище заворожувало, як полум’я. Як прибій.

— Обмаль даних, — розчаровано сказав лаборант за його спиною.

— Вистачить, — зронив чоловік у кріслі. Перемотав плівку, знову натиснув на «Пуск».

«Чудова змія. Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!» — «Це гадюка?» — «Що ви! Гадюку я не