Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

— Por favor, — і тикнув пальцем у роздруковану мапу Мехіко. Другу половину іспаномовного запасу я притримав на той випадок, коли цей чорнявий товстун завезе мене не туди, куди я показав. Хоча непокоїтися не було причин — мій хостел містився прямо на Зокало.

Щоб ви знали, Зокало (El Zócalo) — це головна площа, історичний і культурний центр будь-якого мексиканського міста. Як правило, кожне пристойне Зокало, окрім простонародного El Zócalo, має ще якесь специфічне ім’я. У Мехіко El Zócalo офіційно іменується La Plaza de la Constitución, цебто площа Конституції, в пам’ять про прийняття першої іспанської конституції у 1812 році. Все, що я знав про цю площу перед прибуттям до Мехіко, — це те що вона квадратна, входить у двадцятку найбільших плац-парадів світу і десь поряд з нею розташований мій хостел.

Усю дорогу я не відліплював свого п’ятака від замурзаного скла таксі, роздивляючись і запам’ятовуючи кожну дрібничку Мехіко, доки слова таксиста не спонукали мене відклеїтись від вікна.

— Está aqui[48], - хвацько ляпнув він.

Таксі спинилось просто на Зокало. Я подякував, розрахувався і виліз з машини.

Площа справила на мене капітальний ефект. Високо над головою майталачив на вітрі здоровенний, наче аеродром, мексиканський прапор, підчеплений на височенному патику в самому центрі еспланади, пооддалік розбухали барокові колони і пілястри кафедрального собору, повну назву якого — Catedral Metropolitana de la Ciudad de México — я ще довго не міг запам’ятати, а за ними проступала ціла купа інших імпозантних будівель, які гармонійно поєднували в собі риси Ренесансу, бароко та неокласичної архітектури. Майданом повсюдно гасали брунатні продавці з усіляким дріб’язком, а по периметру через кожні сто-двісті метрів товклися чистильники взуття, галасливо пропонуючи натерти ваші шкарбуни чорною ваксою усього за десять песо.

Собор Metropolitana укупі з юрмиськом запопадливих чистильників додавали Зокало виняткового шарму, наповнюючи його фарбами давно минулих часів, коли Мексика була ще зовсім юною, але вже неслухняною іспанською колонією. На хвильку мені навіть здалось, що з-за рогу от-от вигулькне на вороному коні іспанський гідальго з ґнотовою аркебузою на колінах, закутий у сталеву броню.

Крім того, було ще дещо, розчинене в повітрі, закуте у стінах будівель. Щось тремке, приховане і… грізне. Це «щось» не гнітило, як бува пригнічує духота перед грозою, а лише зрідка мелькало, мерехтіло перед очима розпливчастими цятками. Проте, щойно я пробував сконцентруватись на химері, видіння вмить розчинялось у порожнечі над площею, згасало, наче іскра, що холоне на вітрі. Подумалось: це через втому та безсонну ніч.

Я не став чекати на гідальго з-за рогу, бо зрозумів, що зараз звалюсь і засну просто під вимпелом посеред еспланади, якщо продовжуватиму отак стовбичити на площі. Хтось показав мені на мій хостел, що виявився відразу за кафедральним собором.

Хостел «Mundo Joven Catedral», моя домівка на три майбутні ночі, займав п’ять поверхів старої помпезної будівлі, акурат за рогом Catedral Metropolitana. Збудований він у характерному іспано-мавританському стилі: відкрите патіо посередині (воно побіжно слугувало за ресторанчик для постояльців), приймальня на протилежній від входу стороні та безліч спалень на вищих поверхах, вікна яких виходили на патіо.

Перед подорожжю я трохи побоювався мексиканських хостелів, бо навіть у Європі, яку усі вважають взірцем світової чистоти і порядку, хостели бувають, м’яко кажучи, не надто чепурними. Однак чистотою та охайністю «Mundo Joven Catedral» міг переплюнути усі разом узяті європейські хостели, які я бачив до цього. Сходи, двері і навіть стіни вилискували стерильною чистотою, під кожним вікном теліпались вазони з живими квітами, а персонал виявився напрочуд привітним і завжди готовим стати на поміч.

За приймальною стійкою мене зустріла пишна мексиканка з пишними чорнявими косами, пишними мексиканськими грудьми, але зі звичайним слов’янським ім’ям Таня.

— Hóla! Я можу говорити англійською? — поцікавився я у неї, несамохіть цілячись очима на… ні, вас це не стосується.

Таня лукаво глипнула на мене:

— Що, зовсім ні бум-бум іспанською?

— Знаю два слова…

— Тоді справді краще англійською, — засміялась дівчина.

— Я бронював у вас кімнату на три доби, — кажу.

— Ваше ім’я?

Я розім’яв язика і гонорово відрекомендувався:

— Максим Кідрук.

Мексиканська Таня ні бельмеса не розібрала, усміхнулась і зашарілася. Я повторив ще раз, ретельно пережовуючи кожну букву. Не помогло.

— Ма… Мадрук Кісим? — перепитало дівча і ще більше зашарілось.

Я тут же вималював собі в голові бородатого моджахеда, підперезаного в’язкою динаміту, який шкварить верхи до американського посольства, розмахуючи над головою оберемком гранат. Затим прикро махнув рукою і, поки мене бува ще якось не спаплюжили, поспішив сунути їй свій паспорт. Дівчина довго глипала на тризуб, наче вгадувала, з якої планети я приперся, потім подлубалась у паперах і зрештою прощебетала:

— О, так. Є такий! Хіхі! З… з Ука… Укаранії! — Таня ображено скривила губки. — Ох, але й назви у вас, amigo! Будь ласка, ось ваші ключі.

«Ага, — думаю, — а Укаранія — це, отже, таке славне центральноафриканське королівство». Попервах я схотів тріснути її головою об стійку. А що? Най би знала, як уроки географії прогулювати. Але потім похопився. Надто вже смаковиті у неї були… Гм, вас це знову не стосується.

* * *

Близився вечір. До ресторанчика помалу стягалися «бекпекери», знайомились, обмінювались враженнями. Хтось приволік стару пошарпану гітару, і в одному з кутків патіо зачалась пронизлива пісня про якогось самотнього пілігрима і дорогу. Скоро її підхопили в іншому кутку.

Мені дуже кортіло приєднатися до яскравого гурту, але втома брала своє. Я обмежився стислим «hello to everyone[49]», кілька разів заперечно тіпнув головою на заклик прилучитись до компанії і, прошмигнувши крізь патіо, задріботів нагору у свою кімнату.

Загальна кімнатка або «dormitory[50]», як її прийнято називати серед «бекпекерів», виявилась не дуже просторою, зате чистою і обставленою навіть з деяким смаком. Під стінами стояло трійко двоповерхових ліжок, ліворуч від входу притулилась душова і вікно на внутрішній скверик, патіо. З-за стулених ставень продирався веселий шум і галас. Прямо навпроти входу глибочіло ще одне вікно, крізь яке проступав шмат собору і залітав запах вогкого асфальту, долинало скигління машин та бджолиний гул велелюдної площі. Кімната стояла порожня.

Я хотів спати, як ведмідь глупої осені, і вже ладнався влягтися, аж двері розчахнулись і в кімнату ввалився добродушний товстун років тридцяти. На вигляд він був як усі добросердні товстуни: посмикана колюча стрижка, глибоко посаджені карі очі, і набрякле двопалубне підборіддя.

— Хелло, чувак! — пальнув він з порогу, відсапуючись, ніби морж.

— Привіт! — відсалютував я, однією ногою вже стоячи на ліжку.