Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

«Антинаціоналізм» традиційно був характерною рисою малоросійства, виявом його лояльності щодо Центру, а водночас і засобом боротьби (за підтримкою того ж таки Центру) проти небезпечного конкурента в регіоні. Після розпаду СССР «антинаціоналізм» майже втратив свою першу функцію – демонстрування лояльності, зате повністю зберіг другу – нейтралізації ідеологічного конкурента й мобілізації на боротьбу з ним як «анаціональних» малоросів, так і «співчувальників» у колишньому Центрі. Якщо до незалежності малоросійство обслуговувало інтереси імперського Центру і свої власні, то тепер – лише власні (хоча можуть виникати різноманітні форми функціональної взаємодії з колишнім Центром).

Малоросійство в унезалежненій Україні зробилося, отже, самостійною ідеологією, яка лише генетично зв'язана з імперським шовінізмом, тоді як типологічно воно є класичною креольською ідеологією, спрямованою на загальну містифікацію ситуації («антинаціоналістичні групи витворюють свої власні історичні та географічні міфи», – делікатно обмовляється про це Ендрю Вілсон), узаконення й закріплення свого упривілейованого постколоніального статусу в колоніальній країні та остаточну соціально-економічну й мовно-культурну марґіналізацію аборигенів.

Евфемізація, до якої вдається Вілсон, є частиною міфологізації: називаючи досить чіткий, ідеологічно оформлений і артикульований креольский націоналізм якимсь невиразним, аморфним «антинаціоналізмом», такою собі спонтанною реакцією «беззахисних» русофонів на натиск зорганізованих українофонів-«націоналістів», він спотворює ситуацію, що реально склалася в унезалежненій Україні. В сумі всі ці похибки не дають змоги авторові побачити сучасний український націоналізм у його боротьбі з іншим, не менш завзятим, хоч і менш видимим (бо вже не російським, а, власне, креольським) націоналізмом. А відтак і не дають йому змоги реально оцінити можливості порозуміння й примирення цих двох мовно-культурних націоналізмів на ґрунті єдиного націоналізму – громадянського.

Ціна непослідовності

Підсумовуючи, можемо ствердити, що головною вадою Вілсонової праці є методологічна непослідовність. Заявивши підзаголовком своєї книжки суто етнічне (мовно-культурне) розуміння націоналізму, характерне передусім для бездержавних націй, Ендрю Вілсон, однак, раз у раз виявляє суто західне, «державницьке» розуміння націоналізму як явища понадетнічного, загальногромадянського. До українського «націоналізму» він зараховує й такі суто прагматичні дії державних еліт, як намагання обмежити кримський сепаратизм, отримати матеріальну та інші вигоди від ядерного роззброєння, націоналізувати совєтську армію на своїй території й привести її військовослужбовців до присяги новій державі, домогтися рівноправних узаємин із Росією, змодернізувати країну, переорієнтувавши її в бік цивілізаційно розвиненішої Європи тощо.

В такому розширеному застосуванні терміна не було б нічого поганого, якби автор дав чітко зрозуміти, що йдеться саме про громадянський націоналізм, який об'єктивно відбиває інтереси всієї нації як держави. Але тоді довелося б змінити цілу концепцію книжки, починаючи від її ефектного, але неефективного в такому контексті підзаголовку. Методологічна послідовність дала б авторові змогу побачити, що: а) український націоналізм 1990-х не зводиться до мовно-культурного націоналізму українофонів, слушно означеного як «вірування меншини»; б) він не зводиться також до мовно-культурного націоналізму русофонів, фальшиво означеного як «антинаціоналізм»; в) він має ще й третю, загальногромадянську іпостась, характерну для націй-держав Західної Європи.

І хоча цей третій, громадянський різновид націоналізму в Україні як молодій, іще не сформованій державі-пації не став поки що провідним, саме на його основі українське суспільство досягло консенсусу щодо найголовніших питань свого розвитку – референдуму про незалежність, мирної зміни влади 1994 року, ухвалення Конституції.

Безумовно, становлення громадянського націоналізму в Україні є справою надзвичайно складною, оскільки йому доводиться формуватися на основі не одного, а двох, послідовно антагоністичних, мовно-культурних націоналізмів, кожен із яких прагне коли не до знищення, то принаймні до марґіналізації конкурента. Синтез нового «консенсусного» націоналізму можливий лише за умови їх послідовної деміфологізації, відмови кожного з них від намагань домінувати, і визнання кожного з них лише тією мірою, якою вони обстоюють рівні права для своєї мовно-культурної групи в рамках загальногромадянських прав.

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЗА ЛИПИНСЬКИМ: pro et contra

Нaзвавши збірку своїх статей «Голос із діяспори в Україну» (Las Vegas: Troppe Note Publishing, 1997), Петро Балей недвозначно дав зрозуміти, кому адресує свої тексти й на чию зацікавлену реакцію розраховує. Назва, однак, не виглядає цілком вдалою, – почасти через її відстороненість і дидактичність (щось на кшталт «афонських» послань Івана Вишенського), почасти – через наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо «повчань» із діаспори і взагалі з-за кордону.

А проте, книга 85-літнього публіциста, постійного автора детройтських «Українських вістей» (генеалогічне пов'язаних з УРДП Івана Багряного) й завзятого прихильника державотворчих концепцій В'ячеслава Липинського, справді заслуговує на увагу читача в Україні. Присвячена збірка найзлободеннішим проблемам сучасного українського націє- і державотворення, які трактуються в доволі цікавий, хоч і не вельми звичний для фахових патріотів спосіб. «Я свідомий, – зізнається в одній зі статей автор, – що, кидаючи ці думки публічно, являюся білим круком в "обществі" свідомих українців…»

Фактично вся книга є прямою та прихованою полемікою "свідомими українцями" – чи то з інтегрально-націоналістичного, бандерівсько-оунівського табору, чи то з табору націонал-демократичного, романтично-інтелігентського, котрий, як вважає Петро Балей, поступово впав у той самий гріх – гріx ексклюзивного, етнокультурного націоналізму та опозиційності щодо посткомуністичної влади. Антитезу всім цим «єресям» автор вбачає у «класократичній» теорії нації українського монархіста-гетьманця Липинського, «Листи до братів-хліборобів» якого цитує часто й охоче:

І пам'ятайте, Ви, українські інтелігенти, що народ україський визволитись може лише тоді, коли він свою голову із пащі московської і польської метрополії вирве. Голова його – це пани. Не тільки сучасні, а всяка верхня – провідна і правляча верства, яку Ви – представники народу – своїми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починає творитися Держава Українська, назад у Москву та Польщу заганяєте. Верству цю ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю зв'язати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепаратистичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім вашим впливом на народ, піддержите… Щоб могла постати Україна… в українському державницькому таборі мусять об'єднатися кращі й активніші частини всіх місцевих клясів і всіх місцевих «націй»: поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий руський, поляк, українець… Як органічно через свої верхи входила і входить завжди Україна в склад держави метропольної, так само тільки органічно, від верхів вона може від метрополій відділитись…

Для Петра Балея такими «панами», такою «провідною правлячою верствою» в сьогоднішній Україні є посткомуністична номенклатура, яка, власне, й далі «керує життям та адмініструє інституціями держави й національної продуктивности»:

Вона, поки що, робить це так, як уміє, як навчена тричвертьстоліттями метропольного керівництва з Москви. Переставитись їй з того, що вона знає і вміє робити, на те, чого вона не бачила й не знає і що психологічно чуже їй, це за однорічний період понад людські сили. Але вона