Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

цікавий, як учень І. Рєпіна, комусь був важливий, як чудовий представник модерну в українському мистецтві. Лише нещодавно посів мистець приналежне йому місце в пантеоні «української радянської культури», тож навіть трагічна смерть від чекістської кулі в 1919-му році артикулюється наразі ясно й чітко: не прижився художник европейського масштабу в пролетарській свідомости маскульту.

Жінка сидить. Художник О. Архипенко. 1920 рік

У строкатому середовищі співвітчизників і колеґ по модерному цеху О. Мурашко завжди відрізнявся індивідуальністю стилю. У той бурхливий час експериментів з національною формою в мистецтві він залишався вірним модерну й, зокрема, мюнхенській сецесії як мистецтву майбутнього. Офіційна ж ідеологія загравала з минулим: Г. Нарбут і В. Кричевський надихалися українським барокко, М. Бойчук розробляв іконописні і фрескові принципи інтерпретації радянського побуту.

Утім, «чистим мюнхенцем» О. Мурашко не був. Індивідуальній манері художника притаманна його власна живописна система сприйняття, у якій трансформувалися модерні віяння того часу. Вважаючи за «точку опертя» мюнхенську сецесію як один з варіянтів модерного европейського мистецтва, а також невичерпне джерело своїх творчих новацій, Олександр Мурашко заповідав модернові нове життя вже на основі української художньої культури.

Натомість доробок його колеґи, леґендарного українського скульптора, та ще й будучи уявлений наразі в історико-біографічному контексті, ще й з позиції майже столітньої перспективи розвитку жанру, насправді спантеличує. Дійсно, важко переоцінити внесок Олександра Архипенка у скарбницю світової скульптури, в якій і Роден з Бурденом і Клоделем, яких мистець вивчав, і Бранкузі з Лєже, й Пікассо, з якими дружив і співробітничав. Оскільки ж творчість згаданих метрів існувала паралельно «кубістським» пошукам самого О. Архипенка, то часом сумніваєшся в щирому авторстві робіт, а думка про те, що ідеї носяться в повітрі, не залишає у священному історико-культурному спокої.

Утім, з авторством ідей екзотичних експериментів у мистецтві майже ніколи особливо не церемонилися. Творчі ж шукання самого О. Архипенка протягом майже шістдесятьох років його кар’єри були відзначені ориґінальним баченням світу. Художник починав свою тріюмфальну ходу по салонах світу в Парижі та Ніцці (1908—1921), продовжив у Берліні (1921—1923), а завершив довгим і продуктивним періодом у США (1923—1964).

Утім, навіть з урахуванням величезного доробку О. Архипенка, зрозуміти його значення для сучасної культури досить нелегко. Наприклад, за яким критерієм оцінювати його пізні роботи, що не мали такого історичного резонансу, як ранні? Адже строкаті жанрові -ізми XX-го сторіччя створили своєрідну шпарину між цілісним сприйняттям історії мистецтв і, власне, кар’єрою самого художника. Словом, майже за Гоголем — мовчить Русь, не дає одвіту.

До речі, щодо Руси. Знадобилося «всього лише» дев’яносто років мовчання для того, щоби художники А. Маневич, Е. Лисицький, М. Епштейн й О. Тишлер перестали бути виключно «російськими аванґардистами», якими вони числяться в музейній пам’яті «радянського» народу, і повернулися в рідну «українську» культуру. Як? Чому? «Їдьте до Києва та запитайте», — підказує культовий персонаж з роману «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова, до речі, «людина без паспорта», але на ім’я Михаїл Самуелевич Паніковський. Адже саме в Києві, як знати, існувала Культур-Ліґа — просвітницька єврейська організація, створена всупереч історичним ламентаціям щодо «єврейських погромів» часів С. Петлюри акурат у 1918-му році і до якої належали вищезгадані художники.

Культур-Ліґа. Київ, 1919 рік

До завдань Культур-Ліґи входило злиття історичної пам’яті єврея зі світоглядом нової епохи. З одного боку, тамтешні теоретики призивали «відмовитися від вінеґрети етнографізму», з іншого боку, учасники цієї богоугодної організації були не проти «побачити в пейсах красу». Таким чином, в естетичний спосіб осмислена традиція виявлялася містечковим ноу-хау, що бігло попереду паровоза радикальних експериментів. Художники, як значив А. Ефрос, уже не соромилися убогости єврейського життя, претендуючи на всесвітню революцію в мистецтві. І в цьому можна переконатися на прикладі творчости учасників Культур-Ліґи 1910—1920-их років: І. Рибалки, Р. Фалька, Д. Штеренберґа, С. Нікрітіна, а також Н. Альтмана, Г. Інґера, А. Кольніка, А. Лабаса, І. Рабіновіча, М. Шейхеля, Н. Шифріна і, зокрема, графіки М. Шаґала, Й. Чайкова і С. Шор.

Посвідчення Б. Косарєва, видане в ЮгРОСТА 1921 р.

Борис Косарєв: футуризм по-харківськи

Цитаты к биографии привяжут,

Научно объяснят за пядью пядь.

А как я видел небо — не расскажут,

Я сам не смог об этом рассказать…

И. Елагин

…Нове XX-те століття розпочиналося весело. За його народженням спостерігало двійко молодих художників. З верховин своєї харківської майстерні вони із захватом подивляли дуель двох бронепоїздів: «червоного» й «білого», яка відбувалась далеко за містом.

Невдовзі перший, підбитий біляками, вибухнув сліпучим спалахом поразки…

Двадцять п’яте липня. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Те саме, пригадується, бачилося в Москві при штурмі Білого дому, вже наприкінці проминулої епохи: гарматні постріли, захоплені вигуки глядачів, що купчилися по дахах сусідніх будинків, наче для споглядання за святковим феєрверком… Згори ж краще прозирати майбутнє. «Весну я зустрів на верхівці квітучої черемхи, — підтверджує Велимир Хлєбніков цю глядацьку стратегію, — на самому вершечку дерева, біля Харкова». А В. Шкловський додає: «Побудова нового світу сьогодні для нас скоріше видовище, аніж наша справа».

Тож, як казав недостріляний Довженком клясик, за мною, читачу, я покажу тобі справжню лю… Хоч, насправді, куди — за мною? що — покажу? Футуристи заглядали в майбутнє і тим майбутнім для всіх і залишились. У минулому. Як вищезгадана парочка харків’ян на даху майстерні — Борис Косарєв і Василь Єрмілов…

Або у самій майстерні. Ось на давньому фото один скоцюрбився в задумі на табуреті, ніби не знаючи, що робити з причаєною неподалік моделлю. Другий, вільготно розвалившись на канапі переднього пляну, — знає. Незабаром всі оголяться до власної футуристичної суті й перейдуть до розряду порнографічної серії old nude, почавши приймати картинні пози. «Сатир неволить амазонку». «Пріап при тому». Словом, декаданс. «Ви пишете так, як малював Матіс, — міг би закинути Б. Косарєв авторові сих рядків, — спершу наводите контур, а потім розфарбовуєте».

Матіс. Метис. Матрац. І всі амазонки слобідського аванґарду на світі. Мабуть, сьогодні це вже не актуально й місцева муніципальна ґалерея вже всередині 1990-их може не взяти до перегляду доробок останнього з харківських кубофутуристів. Мовляв, персональних виставок не робимо… Словом, як завжди «неактуально». Лише в 2006-му році тут відбулась виставка художника, на якій представили хіба що унікальний доробок Б. Косарєва, але як фотографа.

І серед загальноприйнятих штампів масової свідомости маємо ще один, до якого відчуваєш майже професійну відразу. Це плюс-директна семантика слова «актуальний». Невже не вчувається у ньому: акулячий виляск, туалетний шум, гомоеротичний підтекст? Існують речі більш захопливі: Маяковський, програвши Майку Йогансену, лізе під більярдний стіл; ревнивий Хлєбніков, полюючи на сестер Синякових, женеться за ними річкою вплав; Єсенін з підпилим Марієнґофом галасують