Читати книгу - "Алхімік"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я тут, — сказав юнак.
— Ти не мав тут бути, — відповів Алхімік. — Тебе привела сюди Леґенда?
— Іде війна між племенами. В пустелі небезпечно. Тому я тут.
Алхімік зіскочив з коня й запросив юнака до намету.
Намет нічим не відрізнявся від інших, якщо не враховувати шатра вождів з його казковим багатством. Юнак роззирнувся, але не побачив ні печі, ні алхімічних апаратів. Лише стосик книжок, кухонна плита й килими, вкриті загадковими візерунками.
— Сідай, я приготую чай, — запропонував Алхімік. — А потім з’їмо цих яструбів.
Юнак підозрював, що це ті птахи, яких він бачив напередодні, але промовчав. Алхімік розпалив вогонь, і невдовзі намет наповнився чудовим ароматом — кращим, ніж пахощі кальяну.
— Чому ви захотіли мене бачити? — спитав юнак.
— Такі були знаки, — відповів Алхімік. — Вітер мені підказав, що ти прийдеш. І що тобі потрібна допомога.
— Це не про мене. Це про іншого чужинця, про Англійця. Це він вас шукає.
— Спочатку йому треба зробити щось інше. Але він уже на доброму шляху, — він почав спілкуватися з пустелею.
— А Я?
— Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти мрії здійснитись, — мовив Алхімік, відлунюючи слова старого короля. Юнак зрозумів. На його шляху з’явилась інша людина, яка допоможе йому звершити Особисту Леґенду.
— То ви будете мене навчати?
— Ні. Ти вже знаєш усе, що потрібно. Я лише спрямую тебе до скарбу.
— Таж іде війна, — нагадав юнак.
— Я знаю пустелю.
— Але я вже знайшов свій скарб. Маю верблюда, маю заробіток із крамнички з кришталем, маю п’ятдесят золотих монет. У себе вдома я вже був би багатій.
— Усе це ти знайшов не біля Пірамід, — сказав Алхімік.
— Маю Фатіму. Вона мій найдорожчий скарб.
— Але й вона не біля Пірамід.
Вони почали мовчки їсти. Алхімік розкоркував пляшку і налив гостеві якоїсь червоної рідини. Це було дивовижне за смаком вино. Але ж вино тут заборонене!
— Не те, що входить до вуст, осквернює людину, — сказав Алхімік. — А те, що виходить з її вуст.
Випивши вина, юнак відчув легкість. Проте Алхімік ще трохи лякав його. Вони вийшли надвір і посідали біля намету, — під таким яскравим місяцем, що зірки виглядали блідими.
— Випий і нічим не переймайся, — сказав Алхімік, помітивши, що юнак пожвавішав. — Відпочинь, як воїн перед битвою. Але не забувай, що твоє серце там, де скарб. Ти мусиш розшукати скарб, щоб усе, чого ти навчився дорогою мало сенс. Завтра продай верблюда й купи собі коня. Верблюди зрадливі — вони ступають тисячі й тисячі кроків, не подаючи виду, що втомлені. Тоді враз падуть на коліна й конають. А коні втомлюються поступово. Ти завжди знаєш, чого від них чекати й коли до них приходить смерть.
Наступного вечора юнак прийшов до намету Алхіміка разом з конем. Алхімік невдовзі з’явився й, посадивши на плече сокола, сів верхи на свого коня.
— Покажи, де є життя в пустелі, — сказав Алхімік. — Лиш той знайде скарб, хто зуміє це побачити.
Вони поскакали пісками, й місяць освітлював їм дорогу. «Не знаю, чи знайду життя в пустелі», — подумав юнак. «Ще добре її не знаю».
Він хотів це сказати Алхімікові, але не посмів. Вони добралися до того кам’янистого місця, де юнак бачив у небі яструбів, тільки тепер тут панували тиша й вітер.
— Я не знаю, як знайти в пустелі життя, — зізнався врешті хлопець. — Знаю, що воно є, та не знаю, де шукати.
— Життя притягує життя, — відповів Алхімік.
І юнак зрозумів. Він попустив віжки, і кінь понісся галопом через каміння та піски. Алхімік не відставав, і вони скакали отак якихось півгодини. Вони вже не бачили пальм оази — лише велетенський місяць угорі та його сріблисті відблиски на каменях. Несподівано, без жодної причини, юнаків кінь зупинився.
— Тут є життя, — сказав Алхімікові юнак. — Я не знаю мови пустелі, зате мій кінь знає мову життя.
Вони зіскочили на землю. Алхімік мовчав. Повільно пересуваючись, він почав оглядати каміння. Раптом зупинився й припав до землі. Там, поміж камінням, була нора. Алхімік запхав до нори спочатку долоню, а потім і руку по саме плече. Щось там діялося, й Алхімікові очі — а юнак бачив лише його очі — примружились від зусилля. Здавалось, його рука змагається з кимось у тій норі. Тоді різким рухом, аж юнак здригнувся. Алхімік висмикнув руку і скочив на ноги. Пальці його міцно стискали хвіст змії.
Юнак також відскочив вбік. Змія відчайдушно звивалася, випускаючи з самого нутра сичання, яке вдрузки розколювало пустельну тишу. Це була кобра, отрута якої вбивала за лічені хвилини.
— Бережіться отрути! — вигукнув юнак, хоча рука Алхіміка вже була, безперечно, покусана. Але обличчя його зберігало спокій. «Алхімікові двісті літ», — розповідав Англієць. Він мусить знати, як поводитися з пустельними зміями.
Юнак дивився, як його попутник підійшов до коня й витяг ятаган. Лезом він накреслив на піску коло й поклав туди кобру. Змія відразу ж завмерла.
— Не бійся, — сказав Алхімік. — Вона не виповзе з кола. Ти знайшов життя в пустелі, а мені був потрібен цей знак.
— Чому це таке важливе?
— Бо Піраміди оточені пустелею.
Юнакові не хотілось говорити про Піраміди. Він мав на серці тягар і тужив ще від учора. Бо пошуки скарбу означали розлуку з Фатімою.
— Я проведу тебе через пустелю, — сказав Алхімік.
— Але я не хочу йти з оази, — відповів юнак. — Я знайшов Фатіму. Вона дорожча за всі скарби.
— Фатіма — жінка пустелі, — заперечив Алхімік. — Вона знає: чоловіки йдуть, щоб повернутися. Вона вже знайшла свій скарб — тебе. Тепер вона хоче, щоб і ти знайшов те, за чим шукаєш.
— А якщо я залишусь?
— Будеш Радником Оази. Маєш достатньо золота, щоб придбати багато овець і верблюдів. Одружишся з Фатімою, й перший рік будеш щасливим. Навчишся любити пустелю і знатимеш кожну з п’ятдесяти тисяч пальм. Дивитимешся, як вони ростуть, являючи цим постійну мінливість світу. Дедалі краще розумітимеш знаки, бо пустеля — найліпший учитель.
— На другий рік згадаєш про скарб. Знаки почнуть настирливо про це говорити, але ти їх нехтуватимеш. Твої знання служитимуть на благо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алхімік», після закриття браузера.