Читати книгу - "Гра в королеву"

— А Маруся була права — сьогодні таки точно мент народився. Чому вас заклинило?

— Ну ти даєш, мадам! Я б сказала — примадонна! Падаю до ваших ніг! — вигукнула Світлана. — Ти цей букет заробила!

— Я його заробляла для подруги, — поглянула на Марусю.

— Дякую, сестро, — сказала навмисне серйозно Маруся. — Це перший мій букет, виборений у нелегкій боротьбі зі суперницею.

— Приходьте ще, — продовжувала всміхатися Лара.

— Погодьтеся, це було жорстоко… Хоча й неперевершено! — підсумувала Валя. — У тобі згинула велика актриса…

— Валюнчик, у мене таких виступів — по кілька на тиждень. Між адвокатом і актором невелика різниця: актор говорить словами, що написав сценарист, а я — власними словами. І має бути сказано так щиро, аби глядач у жодному разі не запідозрив, що його ошукують.

— Не знаю, як у суді, а тут ти зіграла щиро. Я сама повірила в те, що відбувалося, — сказала Маруся. — Це справді гідно зароблений трофей, — кивнула на букет. — Хоча й жорстоко. Щодо цього не можу не погодитися з Валею. Бідний Йорик…

— А хто з них Йорик? — уточнила Світлана.

— Думаю, Маша… — піднявши очі, Маруся враз застигла.

Жінкам знову не трудно було здогадатися, кого вона побачила. На верхній сходинці стояв Віктор. Спостерігав за ними й усміхався. Вони так захопилися обговоренням пригоди, що не помітили його несподіваної з’яви. Вистава не завершилася. Дія з букетом, виявилося, ще не була фіналом. Вистава-експромт тривала. Чоловік продовжував усміхатися. І Маруся не могла зрозуміти, якою була його усмішка — злою, саркастичною чи замилуваною.

— Це знову ви? — запитав, дивлячись згори.

— Мабуть… — намагалася жартувати розгублена Маруся.

— Чому так непевно? А як починалося!

— І як же?

— Я сказав би — нахабно… — відповів різкувато.

— Усе почалося… — намагалася виправдатися Маруся.

— Спочатку… — перебив чоловік. — То що там було наприпочатку?

— Подив, поштовх, спалах… Продовжувати? — сказала впевненіше.

— Як цікаво… І що ж спричинило такі емоції? — наполегливо допитувався Віктор.

— Ви не повірите, — отямившись, жінка артистично продовжила: — Я побачила силует чоловіка, який снився ночами. Спостерегла той погляд, котрий крізь роки дивився мені просто в душу і будив у ній неймовірний безум. Я не могла стерпіти, як на чужі плечі лягли руки, що торкалися мене в снах! Відчула, як невидимі нитки, ні, міцні мотузки зв’язують мене з тим чоловіком, і подумала: ось вона — моя доля! А коли зауважила, як ця доля щезає у вагоні, невидима сила кинула мене навздогін. Чи ж винна голубка, що голуба любить?.. — патетично запитала Маруся.

Усі напружено мовчали. Віктор також. Він не сподівався на такий монолог. Найневибагливіший глядач не повірив би цій інтонації самозваної актриси — було навмисне так фальшиво вимовлено. Але Віктора зупинила не інтонація слів, а зміст сказаного.

Зачепило не на жарт. Крізь нарочитість просочилося щось, чого він не міг розгадати. Ця жінка (він зрозумів із найпершої зустрічі) не просто з’явилась у його житті. З першого дотику поглядами він пізнав у ній когось. А кого — не міг збагнути. Згадував своїх знайомих із дитинства, з юності — а її обличчя було непізнаним. Навіть подумав, що, можливо, цей образ — із майбутнього. Щоправда, не знав, чи так буває. Намагався не думати про це. Але життя час від часу підкидає несподіванки. І за сьогоднішній вечір дві зустрічі у великому місті… Що це?

— Вікторе, — позаду озвалася Маша, відірвавши його від думки. — Я йду звідси. А ти?

— Я також. Іди… Я наздожену тебе… — швидко обернув її, аби вона не встигла впізнати Марусю.

Жінки зауважили його рух і посміхнулися. Маша, не озираючись, пішла до виходу. Віктор якусь мить постояв, дістав візитку, спустився до них ближче і подав Ларі.

— Дякую, пане, — не забарилася з відповіддю Лара. — Я неодмінно вас знайду… Ви вмієте вибирати квіти…

— Я просто вмію вибирати… — поглянув загадково на Марусю і, не озираючись, зник слідом за Машею.

3

Маруся на роботі дивилась у вікно на чорні мокрі дерева старого парку і думала про жінок. Мабуть, тому, що завтра жіноче свято. А, можливо, тому, що вона його не хоче. Власне, вона не проти вихідного. Можна чогось смачненького приготувати дітям, попрацювати над дисертацією і просто відпочити. Але оті надумані вітання з надуманим жіночим днем її просто дратують. Хоча розуміє цей сентимент старших людей, яким воно нагадує про їхню молодість, коли вони були сексуальніші, потрібніші. Це — їхнє світле вчора. І ці вітання їм дають змогу знову відчути себе такими. Багато жінок чекають цього свята, аби мати хоч якусь увагу від чоловіків, котрі цього дня не скупують на компліменти і усмішки, на букетики квітів і флакончики парфумів, щоправда, не завжди найкращих.

Деякі жінки ще намагаються боротися за своє рівноправ’я, як самі його бачать — хто не бажає працювати на низькооплачуваних роботах, хто не хоче грати другорядні ролі, а хто хоче зробити кар’єру або написати дисертацію, використавши гендерну політику, як непереможного коника. Бо хто посміє заборонити жінці відвойовувати своє місце під сонцем?

Але, насамперед у контексті з іншими жінками, Маруся розмірковує про себе. Раніше навіть думки не допускала, що вона така ж, як і решта. Все здавалося, що хоч якось вирізняється з їхньої когорти — придумувала собі достоїнства, переваги, сама в них вірила. І то було не найгірше. Бо вільно та впевнено почувалася в будь-якому товаристві. Та, власне, й нині не страждає комплексом меншовартості. Лише тепер, коли позаду заміжжя і розлучення, Маруся збагнула, що її життя таке ж, як і тисяч інших жінок, котрі живуть за написаним зверху сценарієм. Тож намагається не вирізнятися. Хоча й не завжди вдається.

Їй ніби й не самотньо. Наодинці завжди займе себе справою. Та й часу вільного не стільки, щоб перейматися самотиною. Але щодалі, то їй сильніше бракує чоловіка. І вона навіть знає якого. Та вже четвертий день не зважується скористатися візиткою, бо раптом спало на думку, що жінка щодо інтиму має бути пасивною, а використовувати волю і агресію — справа чоловіків. Хоча, як той чоловік має використати свою волю, коли він не знає, де шукати Марусю? А вона також не може зателефонувати чужому чоловікові напередодні свята, навіть не відаючи, одружений він чи ні.

Едуард просунув голову до її кабінету. Примруживши очі, пильно вдивлявся в неї, наче зчитував із мапи — чи не порушив кордон дозволеного. Маруся посміхнулася.

— Едуарде, ти з візитом прийшов чи помилився дверима?

— А якщо з візитом, то чи дозволить королева зайти?

— Та внось свою решту, а то, як півник