Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та то не наші, Діма, предки. То італьянці забрели сюда. Наліпили тих церков, а ти, Паша, нині єбся, – не приховував доброго гумору заслужений хрестолам УРСР, який сьогодні отримає ще й кваліфікацію храмолаза.
– Та й сам хрест. Махіна, май в виду, – не вгавав Чемерис. – То знизу не дуже. А так, то там добрих два метри висоти, а може, й більше.
– А ти шнури такі бачив? На, злапайся, – повчав старший «по званію». – На таких тросах можуть висіти зразу десять альпіністів і підніматися по них на саму вершину Паміру.
Врешті, нехитрий інструктаж вони закінчили, і суцільну темінь враз прорізав струмінь світла від фар полуторки. Так само гурчання мотора порвало на шматки заколисану тишу. Машина вивалила крізь заздалегідь відчинені ворота й поповзла селом, надсадно, неначе її силують до осоружної роботи, стогнучи.
– Село спить собі, як той Шевченко в домовині, непробудним вічним сном, – Паша ставав дедалі веселішим. Він уже кайфував від того, як його окрилює той азарт, що водить його життєвими, бажано темними, дорогами.
Як матеріаліст, він, звичайно, не вірив у нечисту силу, але то таки була якась сила, що вселялася в нього. Вночі він точно ставав сильнішим. Кремезнішим. Відважнішим. Паша відчував, як невидимий електрик підключає клеми злої енергії до невичерпного вічного генератора. Сповнює його чорне єство пекельним полум’ям, що аж шкварчать жили. І від такої ін’єкції зла невимовно солодкий кайф запаморочує свідомість, уражену всепожираючими бацилами ненаситного матеріалізму й войовничого атеїзму.
У момент такої сатанинської екстази двонога земна нікчема, що здійняла руку супроти Бога, сама почувається всемогутньою. І патока запаморочення від такої всесильності приносить неповторний для злого демона кайф – він не боїться Бога! Чи чуєте, люди, я не боюся Його! Він переступив межу, він замахнувся на Нього – на Того, кого бояться і на кого моляться мільярди, і ніхто не схопив його за руку. Значить, усе отут, на цій грішній землі, усе можна! Якщо Бога немає, усе можна! От де правда! От де сенс життя і ключ до скарбниці, у якій таїться неперевершена сила. І вона вже не таїться – вона у твоїх руках.
Ну що значить – можна все? Що – все? А що завгодно! Ну хоча б таку дрібницю витворити, як пролити ріки крові, як умертвити десятки мільйонів таких самих життів, яке клекоче в тобі. Умертвити і спокійно лягати спати та міцно засинати, як це щоночі робив товариш Сталін. Можна набудувати концтаборів і топити в газових камерах людськими кістками, як звичайними дровами. Хто маленький і слабенький і не здатний до політики, може у своєму особистому житті хоча б паруватися хлоп із хлопом. Тварини так не роблять – одностатевий секс, а людина, то така паскуда, що може.
Можна – усе, коли немає Бога! Як то легко, просто і солодко! Бреши, кради, убивай, жери, ґвалтуй хоча б п’ятирічну сусідську дитину посеред поля – чому ні. Коли – можна! Ну що ще забреде в голову, з якої вибита така якась дурня, як страх перед Богом?
Як то добре, коли все можна! Можна залізти на церкву і скинути з неї хрест. А потім піти з кінця в кінець села і запалити його до бісової матері. Спалити, приміром, село з усіма отими богомольцями, що сплять, як сліпі кошенята у своїх конурах!
Паша почувався сам богом, сила якого незліченна. Ну, зрештою, яка вона нечиста, та сила, коли він робить чисту справу – як і весь радянський народ, будує комунізм. Світле майбутнє всього людства! І на передньому краї, де найважче, де найнебезпечніше, працює він, переконаний марксист-ленінець, простий сільський хлопець Паша Харкавий.
Він уже смакував, що буде завтра. Посхоплюються зі своїх ліжок землячки і поплентають зі своїми косами в поле. Вони настільки забембані тим колгоспом, що й голови звести ніколи. Може, й не помітять, що церква-то їхня вже очищена від скверни. Точно можуть не помітити. То у 39-му вони співали тут до упаду, не пускаючи екскаватор. Але після «воспітатєльной работи», після «мокрого дєла» яструбка, що їм улаштував підполковник Феофанов, вони стали вже іншими. Не такими гоноровими. Надломленими, а може, й зовсім зломленими. Куди їм тепер до того хреста? Точно не помітять.
Але йому по цимбалах ця чернь. В обкомі помітять. От у чому цимус. От де «цена вопроса». Із цієї-от церковної бані Паша стартує. Злітає у свій кар’єрний космос. Сьогодні для нього тут Байконур. І ще невідомо, чий злет у справі будівництва комунізму має більше значення – Гагаріна, що пиячить роками безпросвітно після приземлення й нахваляється, що Бога там, на небі, немає, чи його, Харкавого. А він приземлятися не збирається. «Вперед и выше!» – співається в комсомольській пісні, що кличе на подвиг корчагінське плем’я.
Останню стометрівку треба було брати круто вгору. Храми в селах будували на найвищих вершинах. Із гріхами на плечах йшли на літургію парафіяни, засапуючись. Зате після неї злітали знову на грішну землю, легкі, неначе птахи.
Полуторка задихнулася вже біля самого підніжжя. Діма перевів на першу передачу, але відстань метр за метром давалася дедалі тяжче.
– Давай, Діма, не шуті, – збентежився Харкавий. – Ця полуторка Берлін брала, а ти тут хімічиш. Що, вгору їхати не вмієш?
– Треба було новий газон пригнати до того, а не потім.
– Будеш багато болтати, потім ні хера не получиш, – нервувався хрестолам, якого з ритму збивало оте недоламане доробало, яке, крім двох чортів, перло вгору у кузові ще й цистерну із солярою, що її полінувався вивантажити перед операцією Діма.
Та третя учасниця сходження, що на чотирьох колесах, хоч і Берлін брала, але виявляла, схоже, найменше бажання брати церковну висоту. Одначе, пручаючись, все ж повзла.
Так, бувало, до церкви несуть домовину з нестарим і міцним ще двометровим ґаздою, що надірвався завчасно. І тягар цей, посильний для чотирьох носіїв унизу, на півдорозі стає нездоланним. Тоді під труну підскакують ще четверо, і вже на подвоєній кількості плечей виносять односельця туди, ближче до неба.
Машина чи то вичавила із себе останні сили, чи то втомилася пручатися тим чортам, що вели її, як корову на заріз, але на гору вилізла.
– Ну ти мене розстроїв, воділа, – полегшено зітхнув Харкавий. – Я думав, що піздєц. Навіть настрашився, що може бути облом уже по дорозі. Слава Богу, пронесло.
– Ти тепер проси Бога, аби ти наверх виліз, –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хрест: постбіблійний детектив», після закриття браузера.