Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"

Так ось, виявляється, чому я зустрів тут генерала, який пив на гордій самотині приємне сухе вино! Отже, у нього десь тут вілла!

— Праворуч, праворуч! — скомандував Айвен, показуючи на проріз між двома магноліями, що росли одна біля другої.

Ступивши на ледь помітну стежку, ми почали спускатись до моря. Пройшли метрів триста легким схилом, який, без сумніву, уривався і летів униз зовсім поряд з нами. І справді: на краю перед обривом ми на хвильку зупинилися помилуватися відкритим перед нами пташиним простором для ширяння — обрив був глибиною метрів п’ятдесят, а внизу, серед скель і жовтого піску, на зеленому казковому острівці, який був з’єднаний з берегом чорним металевим містком, маленьким середньовічним замком височіла вілла генерала Казмо: триповерховий будиночок з арочними вікнами, дві башточки з боків, тераса, не менша від тієї, що на авеню Цісаря, і маленька пристань, біля якої гойдалися на хвилях дві невеликі яхточки.

Далі стежка йшла майже по краю обриву, і ми вервечкою, намагаючись не зазирати на ходу за цей край, неквапно рухалися нею, поки вона не привела нас до пологішого кам’яного спуску; в моноліті цієї гори були вирізані східці. Камінь був неймовірно гладеньким і відполірованим, і, щоб не зісковзнути вниз, нам доводилося спускатися як по драбині, тримаючись руками за верхні східці й намацуючи ногами нижні.

— А-а-а! — долинув до нас радісний крик генерала, коли ми підійшли до містка. І відразу ж у небо полетіла, шиплячи, зелена ракета.

Генерал стояв на своєму острівці і махав нам правою рукою, в котрій тримав ракетницю.

Перейшовши через місток, ми опинились на гладенько підстриженій галявині, перекреслюючи яку, до будинку вела доріжка, викладена з червоної шестикутної цегли. Далі, по ній, ми вже йшли за генералом.

За парадними дверима з вітражними шибами на нас чекали килими, сходи з червоного дерева, що вели на верхні поверхи, давні картини, які висіли на стінах, і, звичайно, інші, менш величні, але так само прекрасні дерев’яні двері з інкрустаціями з полірованого горіха та самшиту.

— Я вам тут дещо покажу! — задерикувато і трохи хвалькувато промовив Казмо, запрошуючи жестом іти за ним під сходи.

Там, відчинивши низенькі дверцята, настільки низенькі, що, проходячи в отвір, ми мусили пригинатися, він увімкнув світло й повів нас униз високими бетонними сходами.

— Я вам покажу мою іменну зброю, — неголосно, й не обертаючись, сказав він.

Ми з цікавістю очікували побачити обіцяне, і ось, відчинивши ще одні двері, він впустив нас до великої кімнати, стіни якої були закриті полірованою деревиною, і на цих стінах, точніше, на різних гачках і в різних пазах, і горизонтально, і вертикально висіли, лежали й стояли десятки карабінів, гвинтівок, автоматів, вогнеметів, і особливо я був вражений тією зброєю, призначення якої я не знав і не міг зрозуміти. Айвен ходив уздовж стін, прицмокуючи від задоволення. У інших також очі палали. Хтось погладжував приклад гвинтівки з оптичним прицілом, хтось торкався холодного металу вогнемета. Пробудилися військові інстинкти героїв, годі й казати!

— А там, — Казмо ткнув рукою в бік ще одних дверей, — там є набої до всього, що тут!

Я не ходив попід стіни, як Айвен, і не чіпав пальцями гарно прикрашений ствол давньої чи зробленої під давнину рушниці, як це робив Тіберій. Я стояв і спостерігав за майбутнім урядом. Це було набагато цікавіше. Одному Богу було відомо, про що вони в цей момент думали, про що згадували. Але тут була присутня така урочистість, така багатозначна мовчазність, що я уявив собі все дійство як якийсь ритуальний танець, виконання якого було необхідне для щасливого звершення завтрашньої революції.

— Ну, досить милуватися! — поквапив гостей господар вілли. — Тепер ходімо наверх.

Наверху, просто на терасі, з’явився довгий стіл, а на ньому такими собі квіточками-ромашками були розкладені відкриті бляшані консервні банки, і з кожної стирчало по ложці. Там же на столі стояли, по одній з кожного краю, великі дерев’яні тарілки з грубо нарізаним хлібом.

— Присідайте! — скомандував досить ввічливо генерал. — Зараз подадуть усе інше.

Поки ми зметикували, на що присідати, пройшло хвилини дві — просто спочатку не було видно, що під столом у дві шеренги стояли дерев’яні міцні табуретки.

На терасу вийшов сивуватий чоловік років сорока п’яти у фраку з підносом в руках. На підносі стояли склянки, бокали, фужери; здавалося, що всі вони різні.

Коли цей чоловік, судячи з усього, генералів слуга, наблизився до стола, я помітив щось дивне у його ході, і який же був мій подив, коли я побачив, що з двох ніг цього слуги одна була дерев’яна. «Боже! — подумав я. — Невже не можна зараз, наприкінці двадцятого століття, зробити йому нормальний протез, щоб він не мучився зі своєю деревинкою, більше годящою для зйомок у фільмах про піратів».

Спритно розставивши склянки, бокали, фужери, слуга пішов з тераси, але буквально через кілька хвилин повернувся, цього разу принісши купу тарілок і дві пляшки вина.

— Це для початку! — генерал кивнув на пляшки. — А ви давайте, розкладайте! Тут кращі види тушонки, які я тільки куштував. А ось та, найширша банка — окраса програми! їй сорок вісім років — американська лендлізівська допомога Західній Європі. Чудова річ! Не те, що всякі ресторанні кури та фазани!

— О! — вигукнув здивовано Айвен, тримаючи в руках промаслену банку, трохи меншу, ніж лендлізівська. — Наша, їй-богу наша!

— Від батьківщини не втечеш! — напіжартома-напівсерйозно промовив Вацлав.

Слуга приніс ще шість пляшок на підносі й поставив їх на стіл.

— Сідай до нас, Феліксе! — по-батьківськи сказав йому Казмо.

— Слухаюсь! — уривчасто відповів Фелікс і, викинувши дерев’яну ногу вперед під стіл, опустився на табуретку, а потім підсунувся ближче до краю столу.

— Налили? — запитав Казмо.

Хлопці квапилися. Пляшки голосно булькали, ділячись вмістом. Нарешті всі застигли, тримаючи бокали і склянки в руках.

— За успіх! — сказав Айвен.

— Зажди! — урвав його генерал. — Спочатку скаже президент…

І він замовк, замислившись, але всі терпляче чекали його слів.

— Я хочу урочисто пообіцяти вам, — нарешті заговорив Казмо, — зробити все, що завгодно, для процвітання та щастя нашого міста! І, якщо треба, я готовий взяти в руки будь-яку зброю, щоб з нею в руках повести вас на захист вітчизни, на захист наших інтересів!.. Давайте вип’ємо за нас, за наше місто і за наше велике майбутнє!

Скло, з якого були зроблені бокали і склянки, дзвеніло дуже глухо. Все-таки не кришталь.

Генерал, допивши вино, поклав собі на тарілку чималий шмат лендлізівської тушонки, розділив