Читати книгу - "Зоряний хлопчик"

річ! Як хотілося б йому піти до палацу разом із нею! Вона б посадила його праворуч од себе, усміхалася б до нього, і він би від неї ніколи не відійшов, а став би їй другом, навчив би безлічі цікавих ігор. Хоча він ніколи не бував у палаці, знав він чимало чудесного. Він умів для коників і цикад плести з очерету маленькі кліточки, в яких вони сиділи та стрекотіли; він умів змайструвати з бамбука сопілку, гру якої любив слухати лісовий бог Пан. Він знав голос кожної пташки, умів приманювати шпаків з верхівок дерев та чаплю зі ставка. Він розпізнавав слід кожного звіра, знаходив зайця за його маленькими слідочками, а дикого кабана — за потоптаним листям. Усі дикі танці знав він: і шалений танок у багряному вбранні в парі з осінню, і легкий танок у блакитних черевичках серед родючих нив, і танок із білими сніговими віночками взимку, і заквітчаний танок у фруктових садах навесні. Він відав, де в’ють гніздечка лісові горлиці, і якось, коли птахолов упіймав у тенета пару пташок-батьків, сам виплекав їхню малечу, влаштувавши для них прихисток у галуззі підстриженого в’яза. Пташенята були зовсім ручні, він їх щодня годував із долоньки.

Інфанта полюбить і їх, і кроликів, що сновигають поміж високою папороттю, і сойок, у яких пір’я виблискує металом, а дзьобики чорні-чорні, і їжачків, що згортаються у колючу кульку, і великих мудрих черепах, що повзають спроквола й пощипують молоде листячко… Так, їй обов’язково треба прийти до лісу і погратися там із ним. Він поступиться їй своїм ліжечком, а сам охоронятиме її сон надворі до світанку, щоб не зашкодили їй дикі рогаті тварини, щоб не підкралися до хатинки сухоребрі зголоднілі вовки. А на світанку він тихенько постукає у віконницю, розбудить її, і вони підуть гуляти й танцювати удвох до вечірньої зорі. Адже в лісі зовсім не самотньо: то якийсь єпископ проїде верхи на білому мулі, із розмальованою книжкою в руках; то сокольничі пройдуть, вбрані в зелені оксамитові берети й короткі камзоли з дубленої оленячої шкіри, а на зап’ястках у них сидять соколи в каптурках. Під час збору винограду з’являються винороби, що чавлять грона; руки й ноги в них червоні, на головах вінки з виноградного листя, а з міхів, що несуть вони, цівочкою вибігає вино. А вуглярі сидять уночі навколо своїх пічок, спостерігаючи, як поволі обвуглюються у вогні сухі кругляки, і смажать каштани в попелі, а розбійники виходять із печер і веселяться з ними. Одного разу бачив Карлик пишну процесію, що тяглася довгою звивистою дорогою до Толедо. Попереду йшли ченці та солодко співали, несучи яскраві хоругви та золоті хрести; за ними, у срібних обладунках, із мушкетами та піками, марширували солдати, а посередині тяглося троє босоногих чоловіків у дивному жовтому одязі, густо розписаному чудернацькими фігурами; в руках вони тримали запалені свічки.

О, в лісі було на що подивитися! А коли Інфанта притомиться, він знайде для неї м’який килимок моху або понесе її на руках, адже він дуже сильний, хоча й невисокий на зріст. Він зробить їй намисто з червоних ягід бріонії, і воно буде не гіршим за ті білі ягоди, що нашиті на її сукні; а коли це намисто набридне їй, вона його викине, а він знайде інші ягоди для намиста. Він принесе їй жолуді та напоєні росою анемони, а малесенькі світлячки зірками засяють у тьмяному золоті її волосся.

Але де ж вона? Він спитав білу троянду, але та не дала відповіді. Увесь палац ніби заснув, а там, де віконниці не були зачинені, важкі завіси не пропускали до кімнати сонячного сяйва. Карлик потинявся у пошуках входу і нарешті помітив невеличкі непоказні дверцята, що виявилися незамкненими. Він прослизнув крізь них і опинився у розкішній залі, значно розкішнішій, подумав він тривожно, за його ліс: усе сяяло позолотою, підлога була вимощена великим різнобарвним камінням, що утворювало геометричний візерунок. Проте маленької Інфанти там не було — стояли тільки прекрасні білі статуї, що дивилися звисока з яшмових постаментів своїми сумними сліпими очима, а на губах у них грала загадкова усмішка.

У глибині зали висів багато гаптований килим із чорного оксамиту, розшитий улюбленими знаками Короля — сонцями та зірками на чорному тлі, бо колір цей він любив найбільше. Може, Інфанта ховається за килимом? Варто принаймні подивитися.

І Карлик тихою ходою пішов через залу і відхилив килим. Нікого; проте там починалася інша зала — гарніша, як йому здалося, за попередню. Стіни прикрашали зелені гобелени, де зображені сцени полювання з багатьма фігурами, — вишиті вони були фламандськими художниками, які понад сім років розробляли цю композицію. Колись це була спочивальня Йоанна Божевільного, як його прозивали, — навіженого короля, котрий так захоплювався ловами, що неодноразово намагався в нестямі осідлати коней, зображених на гобеленах, чи стягти на підлогу великого оленя, на якого наскакували хорти, чи сурмив у мисливський ріжок, чи колов кинджалом світлого оленя в польоті. Нині ця кімната призначалася для засідань ради, і в центрі столу лежали червоні портфелі міністрів з вибитими на них золотими тюльпанами Іспанії, а також гербами та емблеми дому Габсбургів.

Юний Карлик зачудовано роззирався навколо й побоювався рушати далі. Дивовижний мовчазний вершник, що стрілою мчав довгастими галявинами, зовсім не здіймаючи шуму, видавався йому однією з тих моторошних примар, про які він чув од вуглярів, — компрачикосів, які полюють лише вночі, і якщо натраплять на чоловіка, то перетворюють його на оленя і починають цькувати. Але Карлик подумав про вродливу Інфанту — і набрався духу. Він хотів знайти її саму і сказати, що він також її кохає. Можливо, вона он у тій, наступній кімнаті.

Він пробіг м’якими мавританськими килимами і прочинив двері. Ні! І тут її немає. Приміщення було порожнє. То була тронна зала, у якій приймали іноземних послів, коли Король (що останнім часом траплялося нечасто) погоджувався на аудієнцію, — та сама зала, в якій багато років тому з’явилися посланці з Англії облаштовувати шлюб своєї королеви, на той час однієї з католицьких монархинь Європи, зі старшим сином Імператора. Завіси тут були з золотавої кордовської шкіри, і масивний бронзовий канделябр із відгалуженнями на триста воскових свічок звисав із чорно-білої стелі. А під балдахіном із золотої парчі, на якому перлами були вишиті леви та башти Кастилії, стояв і сам трон, вкритий пишною накидкою з чорного оксамиту, всипаною срібними тюльпанами та майстерно облямованою срібними галунами та перлами. На другій