Читати книгу - "Уріж та його духи"

були вирізані царські врата, які в 70-х роках викинули з церкви. Липове дерево м’яке й біле, як людське тіло. З молодих гілок здиралась кора, з якої плели мотузки, а колись робили й постоли. Старі дерева вкриваються наростами, середина трухлявіє, але дерево продовжує жити. А якщо вмирає, то з пня виростають пагони.

Верби

Верба ще живучіша. Весною обламують гілки з «гусятами», щоб посвятити на Вербну неділю. Найбільше цінуються ті гілки, гусята на яких вже вкрилися жовтим пухом. У нас ростуть різні види верби. Плакучу вербу до нас завезли, й одне таке розкішне дерево росте на автобусній зупинці. А верболіз розрісся по цілій ріці, як бур’ян. Жоден з цих кущів не може дозволити собі стати деревом. Як у сільській громаді не смієш себе виділяти серед інших. Як і будь-де. Тому ці нетрі не веселять ні око, ні серце.

Верба 1812 року

У моєї приятельки Галі був сліпий дідусь. Замість очей у нього були дві ямки. Втратив він очі ще під час Першої світової війни. Мені він дуже подобався. Розмовляв з дітьми без жодної зверхності. Він був справжнім хранителем пам’яті Урожа, але я дізнавалася усе через посередництво Галі, яка любила прикрасити свою розповідь вигаданими подробицями. Одного разу вона показала мені стару, ледь живу вербу, від якої залишилася половина стовбура. Галя сказала, що ця верба з 1812 року. Чому дідусь наголошував на цій даті, не знаю. Верба росла на межі. У тому місці не садять верб. Можливо, вона виросла з кілка, що його встромили в землю, і символізувала якусь подію — спалення опира чи відьми, хто зна. Навряд, чи то була славна подія. У тому місці зараз людські городи, вздовж яких тягнеться стежка.

Груші-дички

Їх часто можна побачити серед поля. Вітри деформують їм крони, це помітно взимку. А весною ніщо не пахне солодше, ніж грушевий цвіт. Чим дикіша груша, тим краще вона пахне. Люди часто садили такі груші край поля чи в кутку подвір’я, й вони трохи ошляхетнювались, не були такі терпкі й тверді, як ті, що росли біля людей. У нас на горбі росли три такі груші. Бабця сушила грушки на виплетених з лози сушарках, і який добрий був з них узвар. Я пам’ятаю кожне дерево, яке росло у нас в саду, і воно продовжує існувати в моїй пам’яті й пам’яті моїх сестер. Зрубані дерева викликали в нас великий жаль. Ми просили їх не рубати, але ніхто нас не слухав. Агресія дорослих часто виплескується в такий спосіб — зрізати невгодне дерево.

Я справді вірю, що в дерев є душа, і не тільки в дерев, але й у квітів. Їхній запах повертає нам пам’ять. У нас не росло жодної черешні, але біля хвіртки був великий пень зрізаної черешні. Під стайнею росла груша й мучилася, обкладена стосами цегли та дошками. Груші на ній були якісь дивні. Тверді, як камінь, а потім, коли доспівали й падали, розбиваючись об цеглу, на смак, наче вата. Існувала цілком їстівна стадія, але дуже коротка.

За стайнею росла ялина. Вона нікому не заважала. Її посадив мій дядько Йосип, для краси. Його вбили в 1946 році енкаведисти. Це все, що він залишив після себе. Але мій тато зрізав ту ялицю. Я пам’ятаю, як бабця плакала в той день. Це був для мене урок: якщо не послухалися бабці, то моя думка нічого не варта. Я стільки надивилася в Урожі жорстокості до людей, тварин і дерев, що ніколи не зможу вважати це місце раєм.

Під горбом дідо посадив сливовий сад, і в ньому росла величезна стара папирівка. Яблука на ній були дрібні, але ми вишукували їх в траві, обпікаючи руки кропивою. Одного разу яблуня просто впала, відживши свій вік, як падає людина.

Жимолость

Я пам’ятаю той день, коли ми переїхали до Урожа, до бабці. Навпроти вхідних дверей під плотом запаморочливо пахнув кущ, вкритий біло-рожевими квітами. Це був перший культурний шок, який я пережила. Мені було тоді три роки. Я остовпіла й не могла відійти. Ніхто не знав, як називаються ті квіти, що починають пахнути надвечір. Мама взяла саджанець під час війни, коли директор школи покинув свій гарний дім і сад й вирушив разом з німцями на захід. Той сад видно з вікна нашої кухні, де була колись стодола. Тільки зовсім недавно, читаючи «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, я здогадалася з опису, що це жимолость.

Вона росла у нас під дротяною сіткою паркану цілих п’ятдесят років. Ніхто ніколи не обкопував кущ, не підживлював, і ось він не витримав холодної зими й старості.

Зараз росте молоденький кущик, але квіти у нього не ті — блідо-оранжеві.

Світло і тінь

На Івана Купала мають хати лопухом і рум’янком. Тінь і світло. По інших селах того не роблять. У Нагуєвичах мають чорнобилем, це ще можна пояснити, бо чорнобиль відганяє злих духів. А от чому лопух зв’язують разом з рум’янком, я досі не знаю.

Боже тіло

На Зелені свята святять серед іншого зілля «боже тіло», що росте на схилах Вербового потоку, який прорізає Мабуру глибоким каньйоном. Цю рослину називають таволгою. Вона має дуже міцне стебло і зацвітає на початку червня суцвіттям дрібних, як мак, квіток кольору слонової кістки. Люди викопують її і садять поруч з півонією. Ця рослина навіть у лісових нетрях виглядає культурною. Вона не змінюється, завжди однакова. Тут нічого не додаси й не віднімеш. І ставлення до неї шанобливе, про що свідчить назва. Інші квіти, принесені з лісу, нагадують про ліс. Боже тіло нагадує в лісі про домівку і свято.

Три груші

Є просто груші, свійські чи дикі, а є ТРИ ГРУШІ. Тобто їх зрізали в 1988 році, коли міняли дерев’яні електричні стовпи на бетонні, але це місце покаже кожен в Урожі. Там часто траплялися моторошні, навіть жахливі речі й після того. Груші були лише знаком. Навпроти, трохи збоку був колись холерний цвинтар. На ньому ставили один хрест на всіх. Люди відходили в хаосі, який приносила епідемія, без сповіді й причастя, їх ховали без труни, засипали негашеним вапном. І через те деякі душі так і не змогли покинути те місце й досі бентежать живих. А ще тут було колись перехрестя, де опівночі можна чинити найстрашнішу ворожбу. Наприклад, викликати злого духа.

Колюча дорога

Дорога, що починається навпроти Трьох Груш, веде до лісу, що називають Площина. Цей ліс росте