Читати книгу - "Армагед-дом"

— Не дивися вниз, — глухо сказав батько.

Унизу досі були люди. Хтось біг, хтось лежав. Лідка не дивилась.

Залізо було нестерпно холодним. Лідка потерпіла б — але від холоду терпли пальці, втрачали чутливість, а ззаду підштовхували, підганяли — швидше, швидше…

Місток кінчився, уперся в сусідній дах. Лідка незграбно зістрибнула, і батько спіймав її на льоту, поставив на чорний руберойд. Поруч важко дихала Яна.

— Вперед!

Вони майже побігли, і люди навколо бігли теж; потім чоловік, який ішов попереду, різко зупинився, і Лідка з розгону налетіла на його спину.

— Дивіться! Там…

На сусідньому даху заверещали. Жінка. Ні, радше дівча, таке саме, як Лідка; і у відповідь Лідка заверещала теж, і заверещала Яна, і хтось іще…

Удар по обличчю привів її до тями.

— Замовкни! Вперед…

Уже повертаючись туди, куди її штовхали, вона встигла помітити те, на що вказували тремтячі пальці панікерів. Помітити, на щастя, боковим зором.

Глефа. Заввишки, мабуть, поверхи в два. Вона пересувалася вертикально. Була мокра. Із млявого рота звисало полотно з рекламного щита, ніби велетенська серветка. «Твоя кава», і усміхнений блондин із чашечкою, над якою здіймається пара…

— Вперед, дурепо!

Гуркіт. Просто з неба спустився гелікоптер, Лідці здалося, що в неї з плечей зірве голову. Зірвався й полетів униз чийсь світлий пуховий берет, а гелікоптер нахилився й уперіщив по чудовиську чергою, в усякому разі, Лідчин кіношний досвід підказував, що це саме черга. Та-та-та… Чудовисько відразу стало вдвічі меншим на зріст.

— Захиснички, — плаксиво сказав хтось за її спиною. — Прийшов ваш час, дітки…

Лідка бігла, високо піднімаючи коліна, боячись спіткнутися об дріт під ногами або складку руберойду. І на бігу згадувала свій давній твір, класі, здається, в третьому, щось про дружбу дівчинки і дальфіна.

Новий залізний місток. Людей на даху ставало все більше, якоїсь миті батько гукнув: «Тимуре!» І Лідка відразу побачила і брата, і маму. Мама погано почувалася. Дихала важко.

Гуркіт гелікоптерів. Новий вихор. Постріли. Черги. Туша гелікоптера, що розвертається над сусідньою вулицею; Лідка зрозуміла, що заздрить, аж чорною заздрістю захлинається до пілотів, яким не треба боятися і штовхатися ліктями, які всемогутні, які літають, красиво захищаючи мирних жителів…

Наступної миті десь позаду, на підходах до моря, гримнув вибух. Червоне небо розквітло ще й дивним багаттям над рештками розбитого гелікоптера; Тимур щось сказав, але Лідка не розчула. Зараз не буде чути навіть найголоснішого крику…

Батько смикнув її за руку.

Знову люк. Сходи донизу. Сходинки чомусь мокрі. Купи сміття — ґудзики, папірці, затоптані рукавички. Запах сечі. Вихід на подвір’я. Газон, витоптаний до глини, упоперек газону лежить, витягнувшись, чоловік у темному плащі.

Батько зупиняється на секунду. Перевертає чоловіка на спину. Йому років шістдесят, обличчя жовте, очі скляні. Мертвий.

Біг продовжувався без жодного слова. Подвір’я, у просвітах арок — та сама вулиця, тепер по ній ішли машини, здається, це відступали частини ЦО. Густо смерділо вихлопними газами.

— Кінець Наріжної, — сказав тато з помітним полегшенням. Мама мовчала, берегла дихання.

Вони вибрались із арки в натовпі інших захеканих біженців. Хтось обганяв їх, хтось, навпаки, відставав. Чоловік у шоломі, що закривав усе обличчя, залаявся й замахав коротким жезлом, указуючи, куди бігти. Інший, у такому самому шоломі, сидів у башті броньовика, що перегородив Наріжну, і за спиною його стояв чорний щільний дим. Вулиця горіла.

— Ворота! — закричала мама, підбігши під самий броньовик. — Хлопці, Ворота ще не відчинились?!

Той, що був із жезлом, залаявся зліше. Тот, що сидів на башті, заперечно похитав шоломом.

Лідка відчула, як глибоко в живіт провалюється серце. Валиться, не продовжуючи тріпотіти. Іще трошки — й вона зможе випорожнятися власним серцем, вогонь, запах горілого, танець смолоскипа… «І Ворота не відчиняться цього разу»…

— Вперед! — сказав батько, Лідка не почула, але прочитала слово з його губів. І засичала від болю, бо її грубо смикнули за руку.

Вони вибігли на проспект Відродження, до нестями широкий проти Наріжної; люди тут ішли відносно вільно. Лідка намагалася пристосуватись до загального ритму й вирівняти дихання.

Ворота відчиняться. Просто ще рано. Поки що рано. Друга година від початку мриги… Чи вже третя?!

Апокаліпсис почався тоді, коли вбивці всадили шість куль в Андрія Ігоровича Зарудного.

Ні, апокаліпсис почався раніше…

Ноги трохи закороткі. Надто низько голова. Що там казав Андрій Ігорович щодо маленького зросту?!

Вона вперше згадала про Славка та його матір. Уперше й тому з каяттям. Центр… Із центру легше вибиратися. Славко здоровий… прорвуться…

Зашипіло радіо, яке до того мовчало. Із татового репродуктора, з чорних радіоротів на фасадах будівель, із гучномовців на непорушних броньовиках:

— Слухати всім. Небезпека з пагорбів. Сейсмічна активність у районі селищ Червоний Ліс, Озерове, Мигів. Напрямок евакуації змінено. Повторюю — напрямок евакуації змінено… Північна гілка залізниці, лінія Сухове — Верхній Кут. Зберігається небезпека з моря. До безпосередньої повітряної загрози лишається близько десяти годин. Повторюю…

Лідка спіткнулась. Цілу секунду думала, що впаде, — але батько встиг підхопити її під пахву:

— Під ноги дивись…

Затрусилася земля. Захиталися стовпи ліхтарів. Полетіли шибки. Заграва стала яскравішою.

Я більше не можу, — відчужено подумала Лідка. Це ж несправедливо… Чоловіки й жінки в однакових умовах… У когось ноги коротші, у когось довші. Хтось спортсмен… Хтось стара людина…

Згадалися плетені серветочки на столі в тій квартирі, в яку вони увірвались на шляху відступу.

Природний відбір, сказав Андрій Ігорович. Голос був таки його, але Лідка ні за що у світі не могла повірити, що Зарудний здатен на такі жорстокі слова.

«Нижчі на зріст мають більше шансів загинути в тисняві…»

Ну, поки що тисняви особливої немає. От тільки йти так швидко Лідка довго не зможе… Але ж і в натовпі таки не самі здорові дядьки. Стомляться, підуть повільніше…

«Я хочу, щоб у час катастрофи поруч із тобою, Лідо, обов’язково хтось був. Хтось достатньо сильний, щоб підтримати тебе…»

Лідка скоса глянула на батька. Із гордістю. Як колись, коли їй було вісім років. Батько все робить правильно. Усе минеться…

Новий підземний поштовх. Лідка на власні очі побачила, як хитнулася дев’ятиповерхова будівля — ніби картковий будиночок, ніби гнучка складана вудочка. Ніби в мультфільмі. Хитнувся, на мить розмазавши себе у просторі, змахнув верхніми поверхами, але не впав.

Десь у натовпі закричали, щоправда, крик майже відразу стих.

— Ми так і будемо… пішки? — спитала Лідка, стараючись не прикусити язика.

Ніхто не відповів.

Темп справді знижувався. Вони йшли проспектом ось уже годину, він був дуже довгий, проспект Відродження, найдовша вулиця в місті. Вряди-годи