Читати книгу - "Ґоморра"

ексклюзивним представником. МакКей працює незалежно; все, що він має робити, це сплачувати клану щомісячний податок. Дженнаро та його брата Ґаетано звуть МакКеями через те, що їхній батько нагадував Зеба Макагана, чиє ім’я італійці вимовляють як «МакКей». Цей актор зіграв у серіалі «Як підкорили Захід». Отак уся родина і стала МакКеями. Ґаетано не має рук. Він втратив їх 1991 року у війні проти клану Пука, древньої сім’ї з клану Кутоло, коли граната, яку він тримав, вибухнула у нього в руках. І тепер він має два жорстких дерев’яних протези, пофарбованих у чорний колір. При Ґаетано завжди знаходиться помічник, слуга, який виконує роль його рук. Але коли Ґаетано має щось підписати, то він затискує ручку в протезі і приставляє її до паперу. Потім, вигинаючи шию та обрубки кистей, якось примудряється поставити підпис цілком нормального вигляду, тільки трохи кривуватий.

Згідно з даними Неапольської антимафіозної прокуратури, підприємства Дженні МакКея зберігають наркотики і збувають їх. Ціни постачальників міцно прив’язані до їхньої здатності накопичувати запаси, а бетонні джунглі та сотня тисяч мешканців Секондільяно є цінним активом. Ця маса людей з їхніми домівками та щоденним життям утворюють велику стіну довкола складів наркотиків. Ринок Казе Челесті спричинився до падіння цін на кокаїн. Зазвичай вони починаються з 50–60 євро за грам і доходять до 100–200 євро. У цьому ж районі ціни обвалилися до діапазону 25–50 євро, але якість товару залишається високою. Звіти Районного антимафіозного відділу змальовують МакКея як одного з найталановитіших італійців у кокаїновому бізнесі, людину, яка домінує на ринку, що характеризується безпрецедентним експонентним зростанням. Наркотичні ринки під відкритим небом могли з’явитися в Позілліпо, Паріолі чи Брері — фешенебельних районах Неаполя, Рима та Мілана, але натомість вони були започатковані в Секондільяно. Вартість робочої сили в будь-якому іншому місці була б надто високою. Зате в цьому районі, через серйозне безробіття та неможливість знайти роботу — хіба що емігрувати, — працівникам можна платити низьку зарплату, дуже низьку. Це — ніяка не таємниця, і тому немає потреби звертатися до соціології злиднів або метафізики життя в гетто. Район, де оперують десятки кланів, де рівень прибутку порівнянний лише з масштабною оборудкою в банківській сфері, де одна мафіозна сім’я має річний обіг

300 мільйонів євро, цей район не може бути гетто. Робота дуже копітка, а виробничий ланцюжок — надзвичайно дорогий. Кіло кокаїну обходиться виробникові в І000 євро, та коли він дійде до оптовика, то коштуватиме вже 30 тисяч. Після першого розбавлення 30 кіло перетворюються на 150, чия ринкова вартість складає приблизно 15 мільйонів євро. Більш інтенсивне розбавлення здатне розтягнути 30 кілограмів до 200. Мають важливе значення допоміжні речовини, що застосовуються для розбавлення. Це — кофеїн, глюкоза, манітол, парацетамол, лідокаїн, бензокаїн, амфетаміни, а в екстрених випадках використовують навіть тальк чи кальцій для собак. Розбавлення визначає якість, і так звана «бодяга», тобто погано розбавлений наркотик, тягне за собою смерть клієнта, поліцію та арешт. «Бодяга» закупорює артерії комерції.

Клани Секондільяно на голову випереджають усіх інших у справі розбавлення наркотиків, і ця обставина забезпечує їм вкрай важливу перевагу. Тут використовують «візитерів» — наркоманів-героїнщиків, названих так по аналогії з персонажами телефільму 1980-х, які пожирали мишей, а під начебто нормальною людською шкірою мали огидну і слизьку зеленувату луску. Цих «візитерів» використовують як морських свинок, морських свинок у людській подобі, щоб перевірити безпечність чи небезпечність розбавленого і готового до споживання наркотику, яку реакцію він може викликати і в якій пропорції розбавляти порошок. Коли лабораторії потрібна велика кількість морських свинок, то вона знижує ціни. Від двадцяти до жалюгідних десяти евро за дозу. Шириться чутка, і невдовзі за новими дозами прибувають наркомани, часто з таких далеких місць, як Марке та Луканія. Ринок героїну занепадає. Кількість наркоманів-героїнщиків зменшується, а ті, що лишилися, готові на все. Вони шкутильгають до автобусів, їдуть усю ніч поїздами, голосують на трасах, йдуть пішки багато миль. Але найдешевший на континенті героїн вартий таких зусиль. Хлопці, що розбавляють героїн для клану, збирають «візитерів», дають їм безкоштовну дозу і чекають. До ордера на попереднє затримання, виданого в березні 2005 року неапольським судом, додавалася роздруківка запису телефонної розмови двох людей, що організували випробування «розбодяженого» наркотику. Спершу вони починають процедуру:

— Дай мені п’ять доз для випробування на алергію.

А потім трохи згодом розмовляють:

— Ну як — випробував машину?

— Авжеж.

Йдеться явно про випробування наркотику.

— Mamma mia, troppo bello, ми — перші, мій друже, а решта просто вилетить із бізнесу!

Вони радіють з того, що морські свинки не поздихали; навпаки, піддослідні залишилися дуже задоволені. Вдале розбавлення подвоює обсяг продажів, і якщо якість вийшла дійсно високою, то на цю партію наркотику швидко з’явиться попит по всій країні, а конкуренти зазнають болючого удару.

Тільки прочитавши цю телефонну розмову, я зрозумів сцену, свідком якої став трохи раніше. Я очам своїм не повірив. Я був у Міано, недалеко від Скампії, на відкритому майданчику побіля якихось великих складських приміщень, схожих на ангари. Туди зігнали, як худобу, кільканадцять «візитерів». Я не опинився серед них чисто випадково. Вважаю, що найкращий спосіб докопатися до суті явища — це відчути гаряче дихання реальності, помацати її суворі факти та нудні подробиці. Я не впевнений, що для пізнання життя обов’язково треба бути в центрі подій, але це абсолютно необхідно для того, щоб життя пізнало тебе. Якийсь добре вдягнений тип — у білому костюмі, темно-синій сорочці та новісіньких кросівках — розгорнув на багажнику авто замшевий пакунок, в якому виявилися кілька шприців. «Візитери», відштовхуючи один одного, рушили вперед; це нагадало мені один із сюжетів, що інколи показують в теленовинах, коли десь у Африці з вантажівки роздають борошно. Майже одна й та ж сцена, що повторюється з року в рік. Та раптом один «візитер» заволав:

— Ні, не буду, навіть задарма не буду! Ти хочеш нас повбивати!

Цього було достатньо, щоб кілька недовірливих «візитерів» негайно вшилися. Той тип, що кричав, замовк і продовжив стояти. Здавалося, він нікого не хотів ні в чому переконувати. В повітрі було повно пилюки, піднятої підошвами «візитерів», що нетерпляче тупцювали, і він час від часу спльовував пісок, що осів у нього на губах. Нарешті до нього підійшли кілька «візитерів», вірніше двоє. Їх тіпало, вони явно були на межі ломки. Вени на руках того хлопця були геть поколоті шприцами, тому він зняв свої черевики, але навіть підошви на ногах — і ті були в жахливому стані. Дівчина взяла шприц, затиснула його