Читати книгу - "Артур і мініпути"

Нічогенько собі! Артур не може і язиком поворушити — це вже точно його погибель! І він відчайдушно гримає у скло.

— Я не хочу помирати! Барахлюше! Я не хочу помирати зараз! Та ще так ганебно! — кричить він, судорожно хапаючи ротом повітря. А стеля зовсім близько!

Артур широко відкритими очима дивиться на Барахлюша. Шкода, що останній образ, який він забере із собою, буде всього-на-всього обличчя цього бісового коротуна!

Скляна стеля торкається голови хлопчика і він злякано падає на підлогу. Притиснувшись усім тілом до скляної поверхні, він буквально розтікається по ній. Нехай уже розчавлює, проте він завжди зможе сказати, що боровся до останнього подиху.

Коли важка прозора стеля опускається на нього, Артур відчуває, яка вона м'яка, бо огортає все його тіло, як джем ложку. Такою ж м'якою стає і підлога… За якісь дві хвилини, обліплений дивовижним желе, Артур випадає вниз, у кімнату, де на нього чекає Барахлюш.

Розпластавшись на підлозі, обплутаний сотнями липких ниток, ніби його вкинули в чан із жувальною гумкою, хлопчик не може поворухнути ні рукою, ні ногою.

— Ласкаво просимо в країну мініпутів! — радісно вигукує юний принц, ледве стримуючи регіт: у цю мить його гість схожий на великого білого кокона.

Зрозумівши, що всупереч його передчуттям нічого страшного не сталося, Артур починає енергійно борсатися, щоб звільнитися від ниток. Але до нього ще не дійшло, що із звичайного хлопчика він перетворився на мініпута!

— Слухай, Барахлюше, я так перелякався! Я був певен, що загину, і кликав тебе… — Артур замовк на півслові. Він здивовано дивиться на свого нового приятеля: виявляється, вони з Барахлюшем одного зросту!

Все ще боячись повірити в неймовірне, Артур гарячково очищає одяг від липких ниток. І раптом помічає, що й руки, і ноги стали якимись не такими — поморхли, потоншали…

Невже він і справді став мініпутом? Усміхаючись, Барахлюш обіймає приятеля за плечі і підводить до дзеркала.

Артур зачудовано розглядає себе, обмацує, проводить руками по обличчю, навіть щипає, щоб переконатися, що це не сон.

— Оце та-а-ак! — нарешті промовляє хлопчик.

Провідник, який лагодить свій кокон після втручання Барахлюша, усміхається:

— От і все гаразд! Сподіваюся, я можу бути вільним? Піду спати. І біда тому, хто розбудить мене так нахабно, як сьогодні!

Узявши Барахлюшеву драбинку, він залізає в кокон і зашиває його ізсередини. Артур ніяк не може відійти від дзеркала.

— Це й справді неймовірно!

— Гаразд, потім намилуєшся! — хапає його за руку і підганяє Барахлюш. — На тебе чекають!

Вождь племені бонго-матасалаї обережно виймає із землі підзорну трубу, а його побратими акуратно згортають п'ятикутний килимок.

Вождь востаннє нахиляється над ямою.

— Щасти тобі, Артуре! — проникливо говорить він. Потім ставить на місце садового гномика. І маленьке плем'я високих людей безслідно зникає в темряві.

Мотора старенького «шевроле» вже не чути.

Світло фар різко слабне і згасає. Довкола ніч і тиша.

Із вікна другого поверху чути рокотання — так стукають колеса потягу. Це хропе бабусенька, мимохіть випивши цілу пляшечку снодійного.

РОЗДІЛ 10

Король сидить на троні і вдаряє скіпетром об підлогу.

— Нехай підійде названий вище Артур! — велить він.

Сторожа з обох боків проходу розступається — і хлопчик виходить наперед. Погляди мініпутів звернені на Артура. Він боязко йде майданом.

Натовп зустрічає його вигуками схвалення і здивування. Хтось усміхається. Хтось, навпаки, мимрить щось під ніс. Артурові не по собі: він би із задоволенням дременув кудись, подалі від цього юрмовиська.

Селенія, схрестивши руки на грудях, презирливо поглядає на новоявленого рятівника: щось не схоже, що він упав з неба, — радше скажеш, що випав із гнізда.

Барахлюш боляче штурхає сестру в бік. © http://kompas.co.ua

— Він чудовий, правда? — шепоче він. Сестра байдуже знизує плечима.

— Не кращий і не гірший за інших, — відповідає вона братові і відвертається.

— Вітаю вас, принцесо Селеніє, — Артур густо червоніє і кланяється, минаючи дівчину. Він навіть не наважується підняти на неї очей, коли йде до королівського трону. Скромний і чемний хлопчик справляє враження на принцесу, але вона нізащо в цьому не зізнається.

Королю Артур теж припав до душі, але правила королівського етикету забороняють йому говорити компліменти гостям.

Тільки кріт Миро поза етикетом.

Він підходить до хлопчика і сердечно потискує йому руку:

— Я був другом Арчибальда. І маю за честь познайомитися з його онуком! — промовляє він схвильовано.

Артур так вражений останніми подіями, що його не дивує кріт, який уміє говорити.

— Миро! Облиш! — повеліває король, стурбований дотриманням правил етикету.

Маленький кріт тільки лапами розводить, ніби вибачається, і знову стає на своє місце.

Артур підходить до короля і ввічливо вклоняється.

— Отже, мій хлопчику, ми тебе слухаємо! — говорить король, намагаючись приховати своє зацікавлення: що ж повідає цей маленький прибулець із великого світу?

Артур хоробро починає розповідати:

— За два дні до нас у сад прийдуть люди і все зруйнують. Вони знесуть дім і вирубають сад. А це означає, що і ваш світ, і мій будуть знищені — по них покладуть асфальт.

Над майданом зависає важка тиша.

— Ще одна загроза, про яку ми й не здогадувалися, — шепоче король. — І яка страшна!

Тут вибухає Селенія: вона не поступиться славою цьому малюкові! Повернувшись до Артура, вона упирає в нього свій тоненький пальчик.

— Ага! Так це ти з'явився нас порятувати? Думаєш, що коли зменшився до двох з половиною міліметрів, то ти на це здатний? — зневажливо запитує вона.

Артур здивований: він поспішав до них із чистими намірами, уже майже закохався в оце дівчисько, а воно насміхається з нього! Хоча, краще не звертати уваги…

— Щоб зупинити злих людей, потрібно їм заплатити, — продовжує хлопчик. — Ось мій дідусь чотири роки тому пішов до вас. Він хотів знайти скарб і віддати борги. Я хочу продовжити пошуки, — знічено закінчує Артур.

І зараз йому видається, що мета стає недосяжною… Це раніше, в теплому ліжку, розглядаючи дідусеву книгу, він думав, що її легко досягти…

— Твій дідусь був визначною особою, — говорить король задумливо, поринаючи у спогади. — Він багато чого нас навчив. Це він показав Миро, як передавати на віддаль зображення і керувати променем світла.

Миро зітхає і ствердно хитає головою. А король продовжує далі:

— Потім він вирушив шукати скарб. Побував на всіх сімох континентах нашого світу і нарешті знайшов його… на Забороненому континенті… в центрі Некрополіса…

Мініпути, що сидять на трибунах, одразу ж уявляють те страшне місто, схоже на справжнє пекло, і починають голосно клацати зубами