Читати книгу - "На Мармурових скелях"

тільки зіпсує справу, як може зіпсувати свою справу поганий лікар. Адже, зрештою, не випадково ж і не задля розваги старий, використовуючи лемурів, почав виходити з лісових хащів і розгорнув активну діяльність. Раніше таку потолоч трактували як дрібних злодіїв і швидко їх спекувалися, і їхнє посилення свідчило про те, що сталися глибокі зміни: порушився лад, погіршилося здоров’я, ба навіть добробут народу. Треба було діяти, а для цього мали знайтися люди, що дбали б про лад, і нові теологи, які чітко розпізнавали б зло, від його симптомів до найглибшого коріння; аж тоді удар освяченого меча, мов блискавка, розітнув би темряву. Через це окремі, не зачеплені розкладом люди також мали чіткіше виявити свою позицію і міцніше триматися гурту — як збирачі нового скарбу законності. Людина ж бо живе цілком інакше, коли ставить перед собою куцу мету. Але тут ішлося про життя високої міри, про саму волю та людську гідність. Щоправда, Бракемар вважав такі плани марнославним хлоп’яцтвом, бо сам думав відплатити старому його ж таки монетою. Він утратив самоповагу, а з цього починається все лихо між людьми.

Та даремна розмова, в якій ні ми, ні Бракемар не могли переконати одні одних, тривала майже до світанку. Якщо нам годі було порозумітися словами, то в мовчанні нам відкрилося багато чого. Перед остаточною ухвалою зустрілися три духи, як три лікарі коло ліжка хворого. Один ладен був удатися до ножа, другий хотів пожаліти хворого, а третій розмірковував про якісь особливі ліки. Та що важить людська рада й людська воля, як доля вже визначила згубу? А проте перед програною битвою також радять воєнну раду.

Князь із Бракемаром надумали того ж таки дня податися на луки, а що вони не захотіли взяти ні провідників, ні охоронців, то ми листом доручили їх старому Беловарові. Потім провели їх до східців у Мармурових скелях і сухо попрощалися, як прощаються, коли зустріч була холодна й не дала наслідків. Та потім відбулася ще німа сцена. Біля скель Бракемар із князем спинилися й довго дивилися на нас. Уже знялася ранкова прохолода й почало сіріти; в таку пору, коли напружити зір, можна все побачити — речі тоді проявляються наче в своєму первісному вигляді, нові й таємничі. В такому світлі ми бачили й князя з Бракемаром. Мені здавалося, що з Бракемара зійшов його зверхній, глузливий вираз, він усміхався по-людському. А молодий князь випростався і глянув на нас весело — наче знав, як відгадати загадку, над якою ми мордувалися. Ми довго мовчали, тоді Ото ще раз узяв князя за руку і низько схилився над нею.

Коли вони зникли з очей за гребенем Мармурових скель, я, перше ніж лягти спати, ще підійшов до лілеї з золотою смужкою. Тоненькі тичинки вже стриміли порожні, а зеленясто-жовте денце чашечки було змащене багряним пилком. Його струсили великі нічні метелики під час своєї весільної учти.

Так кожна година стікає солодощами й гіркотою. І коли я стояв схилений над чашечкою лілеї, яку вже зволожила роса, з далеких чагарів під лісом долинув перший поклик зозулі.

21

Ранок ми провели в тривозі. Залишене авто стояло перед нашою брамою. За сніданком Лампуза дала нам записку від Філобіуса, з якої ми побачили, що він помітив наших гостей. Він просив, щоб ми намовили князя негайно завітати до монастиря; Лампуза, на лихо, не виконала вчасно доручення.

Опівдні прийшов старий Беловар і повідомив нам, що молодий князь із Бракемаром рано-вранці з’явилися в його садибі. Бракемар, дивлячись на якийсь помальований перґамен, розпитував його про деякі місця в лісах. Потім вони подалися далі, і старий послав назирці за ними вивідувача зі свого роду. В проміжку між Колючою Відногою та Гаєм Червогого Бика вони ввійшли до лісу.

Ця звістка налякала нас: могла статися біда. Ми б не боялися, коли б вони були пішли далі з Беловаровими челядниками та синами, як ми їм пропонували. Ми знали Бракемарову засаду: нема гіршої людини за того лісового можновладця, — а тому вважали, що вони можуть податися аж до розкішної садиби кривавого володаря, щоб поквитатися з ним. Але тоді попадуть у тенета диявольської сили, — ми здогадувалися, що вже Лампузина затримка записки отця Лампроза була пов’язана якоюсь ниткою з тими тенетами. Ми думали про долю Фортуніо, який усе-таки був людиною великих здібностей і довго вивчав ліси, перше ніж піти в них. То, певне, його мапа після багатьох кружних шляхів опинилася в Бракемара. Ми довго шукали її після смерті Фортуніо й довідалися, що на неї десь натрапили шукачі скарбів.

Двоє мрійників, непідготовані, без проводарів, пішли на очевидну небезпеку, як хтось іде на очевидну авантуру. Вони йшли, наче не двоє людей, а дві половини двох людей, — з одного боку Бракемар, для якого влада була чистою технікою і який завжди бачив лише маленьку частину речей і ніколи не бачив їхнього коріння, а з другого князь Зунмира, шляхетна душа, що знала справедливий лад, але схожа була на дитину, яка зважилася піти до лісу, де виють вовки. А проте здавалося, що отець Лампроз зміг би якимось глибинним способом змінити їх і з’єднати в одне, як це робилося з допомогою таїнства. Ми написали йому записку про те, що сталося, і послали з нею Еріо до монастиря святої Фальцифери.

Відколи князь із Бракемаром з’явилися в нас, ми були пригнічені, але бачили стан речей чіткіше, ніж досі. Ми відчували, що він досяг своєї кульмінації і що хід подій підхопить нас, як підхоплює людину бурхлива течія у вузькій ущелині. Ми вважали, що тепер настав час тримати напоготові магове дзеркало, й надумали засвітити ним світло, поки сонце ще стояло на небі. Ми піднялися до альтанки й способом, що його визначив маг, запалили кришталевим диском від небесного світила лампу. Зі святобливою радістю ми дивилися, як гасло синє полум’я, а тоді сховали дзеркало й лампу в заглибині, де стояли лари.

Ми ще тільки перевдягалися, коли повернувся Еріо з ченцевою відповіддю. Хлопець застав отця Лампроза за молитвою. Навіть не прочитавши нашої записки, чернець зразу ж дав Еріо листа. Так дають наказ, що, запечатаний, давно лежить напоготові.

Ми побачили, що того листа вперше підписано ім’ям Лампроз, а до підпису додано ще й відбиток герба з висловом: «Моє терпіння має причину». І вперше в ньому не мовилося про рослини: отець лише коротко просив мене розшукати князя й подбати про нього, а ще застерігав, щоб я не