Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
I от до початку реєстрації рейсу на Цюріх не більше двадцяти хвилин. Ми сидимо в кафе й п’ємо каву з коньяком. Я то піднімаю погляд на монітор з написом «Виліт», на якому вказаний повний перелік міст, до яких сьогодні вирушають літаки, то опускаю їх і дивлюсь на Дмитра і Валю, які сидять навпроти. У якусь мить я розумію, що вбрані наші брат і сестра набагато багатше і краще, ніж ми зі Світланою. Спантеличений, я намагаюся зрозуміти, коли в мене знайдеться кілька годин на ходіння по чоловічих магазинах. Аж тут оголошують реєстрацію.
Митник зеленого коридору з розумінням ставиться до Дмитра й Валі. Ми його попередили раніше. Він посміхається і, не ставлячи ніяких запитань, повертає двом пасажирам паспорти та квитки. А поруч уже чекає командир митної зміни, який проведе їх далі й через паспортний контроль. Його завдання — щоб Дмитро та Валя не почули від прикордонного контролю запитання: «Мета вашої поїздки?» Може, вони й могли б спокійно відповісти, але консультант-психолог, який допомагав нам підготувати їхній переліт, суворо радив уникати моментів, які могли б підкреслити їхню несамостійність та несвободу.
Я обнімаю Дмитра.
— Я до тебе прилечу! — обіцяю я.
— А мама?
— I мама теж.
Світлана притискає до грудей Валю, і обоє, здається, плачуть.
— Ти за нею приглянеш? — запитую я брата, вказуючи поглядом на Валю.
— Я не відпущу її ні на крок! — В очах Дмитра мигтить така жорстка воля, що я на мить лякаюся. — Я за неї... що завгодно...
— Все що завгодно — не треба, — шепочу я до нього. — Треба знати міру...
Він заперечливо хитає головою.
44
Київ. Липень 2015 року. Неділя.
За вікном з самого ранку світило сонце, але потім, як у скандинавській казці, наповзла на небо зла й величезна хмара і настала темрява. Я пройшов до ванної кімнати та поглянув у вікно. Це торцеве вікно — єдине на всю стіну. Його пробили через примху дружини одного з попередніх президентів. З вулиці вікно виглядає, звичайно, по-дурнуватому, проте з нього можна побачити куполи Андріївської церкви. I зараз, у цьому передгрозовому освітленні, вони особливо гарні.
— Каву принеси сюди! — Я на мить відволікаюся від розкішного краєвиду та обертаюся до помічника, що бродить за мною тінню по квартирі.
Підвіконня тут широке й гладеньке. На ньому можна було б хоч інколи обідати. Самому. Це така цінність — самота. Щоб зрозуміти, щоб оцінити стан самотності, треба доспілкуватися з людьми до блювотних рефлексів, до миттєвої та неприхованої реакції на конкретні обличчя. I потім, після цього, сніданок у цілковитій самоті — це ні з чим не зрівнянне задоволення.
Я дивлюся на куполи, які стали матовими від передгрозового затемнення. Між мною та куполами раптом виникає рух. Та дивний звук, немов з дитинства, проривається у реальність. Це град! Величезний град б’ється об мідний карниз, бомбить Десятинну. Кілька туристів, які щойно стояли біля пам’ятника Проні Прокопівні, біжать до пивного намету під синім брезентовим дахом, де вже зібралося чимало людей. Я піднімаю очі на пагорб навпроти ліворуч. Там височить трішки страшна відновлена Десятинна церква, що поховала під своїми уламками сотні киян, які ховались від монголо-татар.
Град розміром з лісовий горіх продовжує сипатися з неба. Цікаво, чи не це явище природи підкинуло ідею винахідникам бомбардувальника?
Срібний кавник чудово виглядає на зеленкавому мармурі підвіконня. Я відступаю на кілька кроків так, щоб кавник і куполи були на одній лінії. Красиво!
Помічник наливає кави і приносить гарячий круасан.
М’який пишний круасан тане у роті. Зміна смакових відчуттів — справжнісіньке свято. Вчорашній вечір залишив на спомин смак п’ятдесятирічного коньяку «Мартель». Смак зберігся до ранку. Зрозуміле явище — я просто не чистив зуби. Зранку не було бажання. Але потім, за півгодини, після граду та кави, я їх почищу.
— Пане президенте, — лунає за плечима обережний голос помічника. — Телефонував Микола Львович.
— Ну? — запитую я не обертаючись.
— Просив переказати, що падає град.
— Так? — усміхаюсь я. — Це все?
— Ні. Дуже просив про зустріч — через десять хвилин. Зараз.
Виправляється, — думаю про Колю Львовича. Позавчора я спустив його сходами. Він зайшов до моєї спальні о пів на першу ночі з якимось там «папірцями на підпис». Вночі ніколи нічого не можна підписувати. Це я вже засвоїв на власному досвіді. Свідомість спить або хоче спати, а ти прагнеш чимшвидше звільнитися — і немає нічого простішого, ніж підписати що-небудь, майже не читаючи.
Колю Львовича я приймаю саме тут, у ванній. Він тримає в руках шкіряну папку. Цікаво, що за документики лежать там сьогодні?
Я стою спиною до куполів і міркую: треба було б запропонувати йому присісти. Вибір невеликий — унітаз та біде. Унітаз з міцною кришкою, біде — без.
— Присідай! — Я киваю йому на унітаз.
Він обертається. На його обличчі ледь приховане роздратування.
— Давай, давай, присідай! — наполегливо повторюю я.
Кінець кінцем, він присідає, але відразу ж підхоплюється. Йому незручно. Це його принижує — сидіти на унітазі у присутності президента.
— Я хотів вибачитись, — лепече він.
Я киваю.
— У мене тут, — він розкриває папку, — кілька пропозицій. Одна цікава, від Миколи.
— І що наш віце-прем’єр пропонує?
— Регіональний експеримент з підвищення рівня патріотизму...
— Вручення паспортів у церкві?
— Так, але для початку лише у західному регіоні, з залученням греко-католиків.
— Покажи!
На трьох аркушах було у деталях все розписано. Він таки добре попрацював, наш головний гуманітарій! Це вже зовсім інше.
— Цікаво. — Я опускаю папери на підвіконня. — Добре. Нехай готує. Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.