Читати книгу - "Схід"

Мене привезли, мабуть, у шістдесят першому або другому. Мабуть, автобусом. Загорнутого в клунок, у подовгуватий вузлик, так, як тоді возили дітей. Дідусь, мабуть, запряг коня і проїхав два кілометри до сільської зупинки. Тож я собі уявляв, що гострий запах кінського поту, коли ми вмощувалися на возі, був першим запахом, який дійшов до мене тими днями у цих краях. Загалом запах повозу, адже то пахли шкіра упряжі, дошки і драбини возу, в якому возили сіно, снопи, вимолочене збіжжя і гній навесні (хоч тоді докладали спеціальну підлогу, яка називалася гнойовицею), мастило на осях, розігріта гума коліс, пилюка, ковдра, яку накидали на спітнілі кінські спини… Це все я мав би відчути під час тієї першої подорожі до дому, що стояв серед саду.

Потім, коли вже я звівся на ноги, запахів побільшало, бо будинок був вихолоджений і трохи вологий. Сад заслоняв сонце, вікна були малі, темніло раніше, ніж в незатінених місцях, а на електрику довелося чекати ще багато років. Восени, зимою і весною жили навколо кухонної печі. Лиш влітку бабця куховарила на обмурованому вогнищі на східній стороні обійстя. Тож це все змішувалося і посилювалося, всі ці запахи людські, кухонні, тваринні, бо ж худоба була за десять кроків, у стайні, а за стіною у комірці висіла упряж, запасні або зношені підхомутники, з підвіконня, куди пригріло сонце, долинав запах електричних батарей, від яких працювало радіо. Прямокутні, картонні, їхній верх, звідки виходили дроти, був залитий чорною бітумною масою, подібною на толь. І на сонці це пахло, наче розігріте просмолене шосе. Ця хімія електрики вступала у предивні зв’язки з пеларгоніями і вишнями, які пускали сік у п’ятилітровому бутлі під затверділим від спеки шаром цукру. Але це могло бути вже влітку. І нафта, завжди нафта, незмінна нафтова аура, яка розходилася променями з-під стелі від лампи, прикритої пласким, як таріль, абажуром, емальованим і білим.

Не думаю, що ці всі запахи змінилися з часу, коли забралися німці. Ну, може, додалася ця електрохімія, додалося запахів їжі, більше жиру, трохи м’яса, бо, що б не казали, прихід комунізму означав відхід або відступ голоду. Може, ще з’явилося мило, можливо, вже навіть трохи пахуче. Так я собі уявляю тепер. Що мене у тім згортку внесли у ще майже воєнне повітря.

Військо відійшло, розвіявся сморід пороху, розлетілися чорні хмари дизельних вихлопів, і село пахло по-старому. Стало тихо. Гавкав пес, ревіла корова, у сутінках було чути, як відра вдаряються об цебрини криниць. Було тихо. Пішли собі і тепер галасували на Сході, далі і далі, аж змовкли цілком.

Треблінка за якихось тридцять кілометрів по прямій. Вниз за Бугом. За рік після відходу із села війська до табору прибув перший транспорт. Коли за тридцять кілометрів згоряють десятки тисяч людських тіл, то цього неможливо не відчути. Від Белжеця до Рави Руської двадцять п’ять кілометрів, а люди розповідали, що вітер приносив до містечка рештки спаленого волосся. Але я не пам’ятаю, щоби тут при нафтовій лампі хтось згадував Треблінку. Можливо, ця відстань у тридцять кілометрів справляла враження, що це відбувалося десь в іншому місці. Це були інакші тридцять кілометрів, як тепер, коли я собі так сідаю і їду, куди заманеться: Гранне, Арбаси, Тонкєли, Булька Замкова, немов патрулюю берег ріки і виглядаю не так дитинство, як фашистську навалу. Все ж не пам’ятаю, щоби хтось про це згадував під час тих вечірніх посиденьок з тітками, стрийками, стриєчними бабками. Говорили про все, про життя, про смерть, про духів, але не про духів євреїв, які вітер проносив над селом. Не пам’ятаю навіть такого слова «єврей». Можливо, навіть його не знав. За тридцять кілометрів від місця, де спалили сімсот чи вісімсот єврейських тіл. Хіба пам’ять може піти в пісок або розвіятися в повітрі? Чи її взагалі не було? Бо ми мали своїх духів, які з’являлися поміж нас унаслідок звичайної смерті? І завжди по одному. А не сотнями і тисячами, від яких голосило нічне небо над селом.

А що, якби це було тут, у лісах між Тоньчою, Теофілувкою і Кшемєнєцем? Скажете: але тут нема залізниці. А якби була? До колії, яка сполучає Малкіни із Соколовим, усього п’ятнадцять кілометрів. Що таке п’ятнадцять кілометрів бічної лінії для німця? Якби звідти здіймався цей чорний дим і тоді, принесений вітром, осідав на солом’яних стріхах, насичуючи їх людським товщем? І якби з цих долів ночами піднімалася заграва? І відчувався би запах смерті, і він проник би і в ці стріхи, і в ці стіни, і крізь стіни в доми, проник би в речі і в шафи, в одяг і у свіжу постіль, приготовану для гостей? І якби я у своєму конвертику теж мусив його відчути, того першого дня, коли дідусь приїхав по нас возом, і цим так само пахнули б і віз, і кінь, і все? Як у Понятові і Вульці Окроглік. І якби всім їм: дідусеві, бабці, тіткам, вуйнам, стрийнам, — усьому селу довелося дивитися на повільне прибуття вагонів і чути відлуння, яких вони раніше не чули, і при подувах вітру вони мусили б відчувати цей чи то людський, чи то тваринний запах, той сморід бруду і смерті, і навіть вони, звиклі до хлівів, стаєнь, здихання, падалі, не знали би, що зробити із цим запахом? Бо ж він поширювався ще від живих, але вже мертвих. Ріка тече, а я дивлюся із Бужиськ на село з другого боку. Поміж голими деревами бачу вежі костелу. Майже не пам’ятаю, як там всередині, але було ясно і затишно, сільське бароко. Іконостас не залишив сліду. Також зовсім не пригадую примусу. Іноді в неділю я проходив повз костельну браму і йшов до ріки, на горб, щоб дивитися на протилежний берег. Це була парафія Преображення Господнього, тож горб над рікою міг би вважатися локальною горою Тавор. Геєна розмістилася за тридцять кілометрів на північний захід. А якби тут? Із сільськими хлопцями я приходив би на поля і доли, засипані попелом, на затерті сліди. Під пам’ятник з каменю. Наївний міський хлопчик, ознайомлений зі шкільним курсом історії. Пацани знали би більше. Від батьків, від дідів, з розмов дорослих при горілці. Ми розмовляли би про золото. Золото розпалювало б нашу уяву так само, як секс. Скарби. Золото вічне, тож ми відчували б його під ногами. Крізь попіл. Я собі можу це уявити.