read-books.club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 196
Перейти на сторінку:
місця для тих, кому доводилося заробляти на життя в зовнішньому світі. Тепер ми досягнули тієї стадії, коли більшість із нас може жити тут весь час. Долина практично забезпечує себе сама, а щодо тих товарів, яких ми не можемо поки що виробляти, то я закуповую їх назовні за допомоги власної комунікаційної лінії. Це спеціальний агент, людина, яка не дозволяє мародерам дістатися до моїх грошей. У нас тут не держава, не суспільство якогось певного виду, ми просто добровільна спілка людей, яких тримає разом особистий зиск. Я володію долиною і продаю землю іншим, коли вони цього хочуть. Суддя Наррангасетт — наш арбітр у ймовірних суперечках. Але досі в цьому не виникало потреби. Кажуть, що людям складно порозумітися. Ви здивувалися б, якби довідались, як це насправді легко, — коли для обох сторін моральним абсолютом є твердження, що ніхто не існує заради іншого, і ця підстава становить їхній єдиний шлях торгівлі. Надходить час, коли ми всі змушені будемо тут жити, бо світ так стрімко розпадається на частини, що невдовзі люди помиратимуть із голоду. Але ми в цій долині зможемо себе прогодувати.

— Світ руйнується швидше, ніж ми того очікували, — додав Г’ю Акстон.

— Люди перестають будь-що робити і здаються. Ваші заморожені потяги, банди нападників, дезертири — всі ці істоти, які ніколи про нас не чули і не є частиною нашого страйку, вони діють самотужки; це природна реакція здорового глузду, який у них іще залишився, це протест того ж типу, що і наш.

— Ми починали, не маючи перед собою часових обмежень, — сказав Ґолт. — Ми не знали, чи доживемо до того, щоб побачити визволення світу, а чи будемо змушені передати в спадок нашу таємницю і нашу боротьбу наступному поколінню.

Знали тільки те, що це був єдиний спосіб, у який би ми бажали жити. Але тепер ми думаємо, що зовсім скоро побачимо день нашої перемоги і нашого повернення.

— Коли? — прошепотіла вона.

— Коли зазнає краху кодекс мародерів.

Ґолт побачив, як вона на нього дивиться: її погляд був напівзапитальний, напівобнадійливий. І він додав:

— Коли віра в жертовність нарешті потече своїм незамаскованим руслом, коли люди не знайдуть більше жертв, готових перекривати шлях правосуддю і уникати відплати; коли проповідники саможертовності виявлять, що ті, хто бажає практикувати такий шлях, не мають що давати в жертву, а ті, що мають, більше не бажають цього робити; коли люди переконаються, що ні їхні серця, ні м’язи не зможуть їх урятувати, а розум, який вони прокляли, не почує їхніх криків про допомогу; коли вони впадуть — бо тільки це неминуче стається з людьми без розуму; коли вже не залишиться навіть натяку на жодну владу, жодного сліду моралі, надії, їжі та способу її здобути; коли вони зруйнуються і шлях стане вільний — ми повернемось і відбудуємо світ.

«Термінал Таґґарта», — подумала Даґні. Вона почула, як ці слова пробиваються крізь занімілу свідомість, наче сума всіх тягарів, які вона не мала часу зважити.

«Ось де насправді Термінал Таґґарта, — думала вона. — У цій кімнаті, а не у величезному приміщенні в Нью-Йорку. Ось мета, кінець шляху, пункт призначення, розташований з протилежного боку Землі, де зустрічаються дві прямі лінії залізниці, щоб потім зникнути, натомість її підштовхнути вперед — так, як підштовхували Натаніеля Таґґарта; це була мета, що її з далекої відстані розгледів Натаніель, це була точка, яка досі приковувала прямолінійний погляд його голови, піднятої над хаотичним рухом людей у гранітному вестибюлі». Саме заради цього вона присвятила себе залізниці «Таґґарт Трансконтиненталь», наче тілові душу, яку ще слід було відшукати. І ось Даґні її знайшла — знайшла геть усе, чого прагнула, все воно містилося в цій кімнаті, належало їй, було досягнуте, хоча ціною цього виявилася мережа колій позаду, залізниця, яка мусила зникнути, мости, що повинні були розсипатися, сигнальні вогні, які мали згаснути… І все ж… «Це все, чого я хотіла», — подумала вона, відвертаючись від постаті чоловіка з волоссям кольору сонця і невблаганним поглядом.

— Ви не повинні відповідати нам зараз.

Вона звела голову. Він дивився на Даґні так, наче прямував за її думками.

— Ми ніколи не вимагаємо згоди, — сказав він. — Ніколи нікому не кажемо більше, ніж він готовий почути. Ви — перша особа, яка довідалася таємницю раніше. Але ви зараз у нас, тож мусите знати, чим насправді керуватиметесь у виборі, що вам доведеться зробити. Якщо це видається вам занадто складним, то тільки тому, що ви досі думаєте, наче немає необхідності вибирати між першим і другим. Але ви зрозумієте, що така необхідність є.

— Ви дасте мені час?

— Ваш час нам не належить, щоб ми могли його давати. Не поспішайте. Тільки ви сама можете зробити вибір. Ми знаємо ціну такого рішення. Ми її заплатили. Те, що ви тут опинилися, може спростити для вас всю ситуацію. Або, навпаки, ускладнити її.

— Таки ускладнити, — прошепотіла вона.

— Знаю.

Він сказав це так само тихо, здушеним голосом, і Даґні втратила відчуття часу: так завмирає все після вибуху. А вся ситуація нагадувала Даґні вибух, бо ця зустріч їхніх голосів (а зовсім не той момент, коли він ніс її гірським схилом на руках) виявилась їхнім найближчим фізичним контактом.

Коли вони повернулися до будинку, посеред неба над долиною висів повний місяць. Він скидався на плаский і круглий ліхтар без променів, оточений серпанком світла, що не долітав до землі, тож освітлення, здавалося, сочилось із аномально білого та ясного ґрунту. У неприродній нерухомості цього безбарвного краєвиду земля здавалася затягнута плівкою, і це створювало враження віддаленості; обриси предметів не були вбудовані у ландшафт, вони наче повільно пропливали, як відбиток фотографії на хмарі.

Даґні зауважила раптом, що всміхається. Вона дивилася на будинки в долині. Їхні освітлені вікна були затінені блакиттю, обриси стін розчинялися, видовжені стрічки туману клубочилися млявими, неспішними хвилями. Здавалося, місто тоне під водою.

— Як це місце називається? — запитала вона.

— Я називаю його Долиною Малліґана, — сказав він. — Усі решта — Ущелиною Ґолта.

— А я назвала б… — але вона не договорила.

Ґолт поглянув на неї. Вона знала, що саме він побачив на її обличчі. Чоловік відвернувся.

Вона побачила легкий рух його вуст — ніби видих, що дався нелегко. Даґні опустила погляд, її рука звисла уздовж дверцят машини, наче раптом стала занадто важка, щоб тримати її зігнутою в лікті.

Дорога дедалі темнішала, піднімаючись нагору, гілки сосон спліталися над їхніми головами.

1 ... 20 21 22 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"