read-books.club » Сучасна проза » Століття Якова 📚 - Українською

Читати книгу - "Століття Якова"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Століття Якова" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза / Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 63
Перейти на сторінку:
чоловік, Яків одразу те допетрав. То чого ж йому треба, цему поважному гостю?

Дівчину?

Всередині Якова ворухнувся страх. Ощетинився. А потім десь у глибині його єства загарчав. Та враз зробився покірним і заскавулів, мов маленьке собача. Бо звір супроти був надто великим. Той, що сидів у цьому спокійному, гарно вдягненому чоловікові. Чоловік був за страх сильніший, страх лусьнув і став розтікатися по дворі. 

Тут із хати витекла Оленка. Поволечки. Мовби ноги стриножені були, як ото в перші дні, коли Яків її лікував і боявся, щоби кудись не втекла.

Спинилася. Дивилася на прибулого...

Дивилася так...

Тут Якова пронизало щось болюче. Наче йому голку в шкіру загнали. Тильки не в його, старечу, а молоду.

Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько та починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.

«Гадюка спершу з’їдає її голос, цеї пташини, потому очі, а вже далі й самого жайворонка», – ось як казала бабця.

А чоловік, перед яким спинилася Оленка, сказав інакше:

– Ну, здрастуй, моя дівчинко. Чому ти не обіймеш любого татуся?

Голос був лагідним-лагідним і крижаним воднораз.

Батько? Ні, не схоже, вирішив Яків. І надто молодий – Оленці вісімнадцятий іде, знав Яків, а йому хіба яка тридцятка, ну, на рік-два більше.

– Я...

Щось здушило горло Оленки. Хоче сказати якесь слово й не може.

– Я... Ти... Приїхав мене забрати?

– Забрати... Авжеж, це ти точно сказала... Точно, люба дівчинко... Завваж, приїхав сам... Чому ти не виконала мого наказу?

Чоловік схопив Оленку за руку. Рвонув. Тоді другою рукою взяв за підборіддя. Глянув.

– А ти знаєш, що буває з тими, хто не виконує моїх наказів?

– Зна...

Ти вже раз була покарана. І тепер зробила мені прикрість вдруге...

– Я...

– Ти мене досі любиш?

– Так...

Яка мука була в короткому слові – Яків аж здригнувся. Оленка...

– Тоді марш в машину, – вже тилько крижаним голосом промовив чоловік.

– Я візьму речі, – несміливо сказала Оленка.

– Ніяких речей. Вперед!

І вона пішла. Тою ж стриноженою ходою.

– Заждіть, чоловіче, звиняйте, не знаю, як вас звати, – сказав Яків. – Раз ви од мене забираєте...

– Ви хочете компенсації за турботу про неї? – Чоловік поліз в кишеню, дістав гаманця, а з гаманця зелену купюру. – Будь ласка. Гадаю, вистачить?

– Не в тому річ, – одказав Яків. – Грошей мені не треба...

– То в чому? – спитав чоловік.

– Дозвольте, коли ваша ласка, на прощання пару хвилин переговорити з Оленкою?

Яків казав те так солодко й покірно, що сам здивувався.

Добре, – голос чоловіка ледь полагіднішав. – Я даю вам п’ять хвилин. Можете попрощатися. Але не тратьте даремно часу на відмовляння. Вона поїде зі мною. Бувайте.

Чоловік кинув гроші на землю й пішов – упевненою ходою справдешнього господаря – і не лише цієї дівчини – до машини. Оленка повернулася лицем до Якова. Стала наближатися. Тремтіла.

8

– Як його звати? – спитав найперше Яків.

– Ростислав.

– Хто він тобі?

– Довго розказувати. У нас п’ять хвилин. Скажіть щось інше, Якове Платоновичу. Або.. Ні-ні, мовчіть. Я вас буду довго пам’ятати. Ні, не так... Завжди... Доки житиму...

Вона казала тихо. Трусилася, мов у пропасниці, й казала. Страшні приречені слова.

Яків подумав раптом – майнуло, мов спалах далекої, ще без грому блискавки – що цю втрату він не переживе. Надто старий. Щось таке було у цій дівчині... Прив’язався так, що відв’язати – ніби бинта з рани передчасно віддирати.

Али спитати мусив. І спитав.

– То він... То він зробив тебе... тою...

– Наркоманкою? – здогадалася Оленка.

– Так.

– Він... Але... Тобто не зовсім він... То було покарання... Не питайте – за що... Я справді його любила... І, мабуть, люблю...

– А він?

– Це не має значення, – видихнула Оленка.

– Не має?.. Що ж то за покарання таке...

«І що він з тобою зробить типер?» – подумав Яків.

– Прощайте, Якове Платоновичу... І спасибі вам за все...

Вона чмокнула його в щоку. Припала до грудей.

От-от упадуть – обоє.

І тут Яків схопив її за руку... Схопив міцно, як міг.

Оленка зойкнула.

А в очах... В очах – мука і благання. Благання? Принаймні так Якову здалося.

– Що ви роби...

– Мовчи...

– Якове Платоновичу...

Яків потяг її до машини. Боявся, що коли відпустить, то вона застрибне в ту проклятущу машину й він уже не наздожене цюю холодну, як смерть, залізяку. Обперся об неї. Нагнувся до вікна, сказав до чоловіка, від якого тоже тягло холодом, солодко, як міг:

– Чи не міг би я попросити пана трохи затриматися й проїхати зі мною до лісу?

– До лісу? – Чоловік з машини, якого звали Ростислав, дивився явно знервовано – про що торочиш, діду? – Навіщо?

– Хочу вам показати на прощання одну вельми цінну річ, – сказав Яків. – Вельми цінну. Може, й купите. Дуже вас прошу.

– Золото чи що? – ніби й байдуже сказав Ростислав, але в його голосі почувся інтерес. – Чи скарб який закопав, старий?

– Скарб. Цінний. Давайте проїдемося, паночку.

– Ну, добре, сідайте, – милостиво згодився гість.

Але Яків не сідав і тупцяв на місці. Наче траву біля машини хотів витоптати.

– Ну? – сказав Ростислав.

– Я би хотів з вами вдвох поїхати.

Ростислав засміявся. Сміх, на диво, в нього був приємним.

– Гадаєте, Якове Платоновичу, що Альонка наша тим часом втече?

Судячи з усього, здогадка потішила Ростислава. Його погляд навіть потеплішав. Він відчинив дверцята машини. Поставив ногу на землю.

– Нікуди вона не втече, Якове Платоновичу. Нікуди. Чекатиме тут. Біля цих воріт, Якове Платоновичу. Якщо я забажаю, чекатиме на колінах. Вона моя рабиня, яка вже нікуди не втече. А оскільки я поважаю старших, то прохання ваше уважу. Добре. Сідайте, проїдемося до лісу. А ця сучечка нас почекає. їй треба чекати, Якове Платоновичу.

9

Від Гнатового хутора в лісі тепер не лишилося й сліду. Місце тилько осталося. Невеличкий горбок,

1 ... 20 21 22 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Століття Якова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Століття Якова"