read-books.club » Сучасна проза » Море-океан 📚 - Українською

Читати книгу - "Море-океан"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Море-океан" автора Алессандро Барікко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 42
Перейти на сторінку:
чотири шлюпки, які є на облавку, буксуватимуть пліт за собою аж до берега. Невдовзі по тому, як покинули уламки «Альянсу», караван, що поволі намагався дістатися берега, охопили паніка й безлад. Чи то через боягузтво, чи то через професійну недбалість — ніхто так ніколи не дізнався, що то було насправді, — шлюпки загубили пліт. Тягова линва розірвалася. Чи хтось її обрізав. Шлюпки пливли далі до берега, а пліт полишили на самого себе. Уже за півгодини його віднесло течією й пліт зник з обрію.

Найперше — моє ім’я — Савіньї.

Найперше — моє ім’я, друге — погляд тих, хто нас покинув,

— їхні очі тієї миті — вони їх не зводили з плоту, неспроможні відвести очі в інший бік, але за тими поглядами, за ними не було нічого, геть нічого: ні ненависті, ні жалю, ні докорів, ані страху, анічогісінько, їхні очі.

Найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, а третє — невідступна думка: я ось-ось

помру, не вмру. Я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру — вода вже сягає колін, пліт хилитається, придушений вагою надміру людей — я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру — запах, запах страху, моря, тіл, деревини, що скрипить під ногами, голоси, мотузки, за які тримаєшся, моє вбрання, моя зброя, обличчя чоловіка, який — я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру — повсюдно хвилі, може, не треба думати, де суша? Хто нас до неї доправить, хто командувач? — вітер, течія, молитви, подібні на стогони, молитви, сповнені злості, крикливе море, страх, який…

Найперше —

моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, а четверте — ніч, що спадає, хмари, що затуляють сяйво місяця, жахливий морок, лише шум, себто крики та стогони, молитви, прокльони й море, що, здіймаючись, починає зусібіч розривати той клубок тіл — нічого не лишається, окрім як триматися, за що вхопишся: мотузку, колоди, чиюсь руку — всю ніч у воді, під водою сяяло якесь світло, хоч якесь, ця пітьма вічна, а стогони, що лунають щомиті, нестерпні; але в якусь мить пам’ятаю, перед ляпасом несподіваної хвилі стіною води, пригадую несподівану тишу, тишу, від якої холоне душа, лише мить — і я кричу, кричу, кричу…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, застряглі поміж дошками плоту, чоловік, який, як ганчірка, висить на палі, що прохромила йому наскрізь груди, утримуючи його тепер на плаву, гойдаючись на морі, що витанцьовує, у променях нового дня, які освітлюють тіла тих, кого в темряві вбило море, знімаючи їх одного за одним із шибениці, повертаючи їх у море, що їх поглинає звідусіль, а навколо — ні грудки землі, ані човника на обрії, нічого; і в цьому всипаному трупами пейзажі в безвісті вигулькує чоловік, продираючись поміж іншими, не промовляючи ані слова, пірнає у воду й починає пливти, відпливаючи, просто, а решта, побачивши його, сунуть слідом, а дехто, на правду, навіть не пливе, кидаються просто в море, у якому, не ворушачись, зникають (і навіть приємно на них дивитися), вони обіймаються, перше, ніж віддатися морю (сльози на обличчях нежданих людей), а потім кидаються в море, щосили вдихаючи солону воду у свої легені, яка спалює геть усе всередині, усе — і ніхто їх не спиняє, ніхто…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод — голод, що наростає всередині, угризається в горло, потім спадає на очі, п’ять бочок вина й один мішечок хлібців — каже Корреар, картограф: У нас нічого не вийде — люди дивляться один на одного, шпигують, це мить, щоб вирішити, як будемо битись, якщо доведеться битися, каже Льорьо, перший офіцер: порція на душу, по два кухлі вина та одному хлібцю, може, це через сонячне сяйво чи море, що ліниво гойдається, чи через слова, які карбує Льорьо, сидячи біля бочки з вином: Ми врятуємося через ненависть, яку випещуємо до тих, хто покинув нас, і врешті повернемося, щоб поглянути їм у вічі, й вони більше не зможуть спати, ані жити, ані втекти від прокляття, яким ми станемо для них, ми, живі, для них, яких щодня до віку вбиватиме почуття провини, може, це те мовчазне світло або море, що поволі коливається, як передих, але відбувається те, що люди мовчать, і розпач стає покірністю, порядком і спокоєм — і простягнуть один за одним до нас свої руки, і наші руки, по одній порції на кожного — майже божевілля, це вам не дрібничка — у самому серці моря більше від сотні людей, розбитих, пропащих, переможених, вишиковуються рівними лавами, досконала картина в усеосяжному хаосі в череві моря, щоб вижити, мовчки, з нелюдським терпінням і нелюдським мисленням…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, що насунеться ніч, — знову ніч — жах, лють, кров, смерть, ненависть, смердючий жах. Вони заволоділи бочкою, а ними заволоділо вино. У місячнім сяйві чоловік сильними ударами рубає мотузки, що зв’язують колоди плоту, офіцер намагається спинити його, усі кидаються на чоловіка, б’ють його ножами, він скривавлений повертається до нас, ми витягуємо шаблі та рушниці, зникає місячне сяйво за хмарами, усе незбагненно, мить, що триває вічно, невидима хвиля тіл, криків, зброї захлинає нас, сліпий відчай, що прагне смерті, миттєвість — і всьому кінець, ненависть, яка шукає ворога, негайно, щоб затягти в пекло; й у світлі, що, виблиснувши, зникає, пригадую, як ті тіла бігли на наші шаблі, як тріскотіли постріли з рушниць, і кров бризкала з ран, і ступні, що сковзали по головах, защемлених між дошками плоту, і тих нещасних, які повзли до когось із нас, тягнучи понівечені ноги, й, уже беззбройними, кусали нам ноги та, вчепившись, чекали, поки одним ударом леза їх розітне, і зрештою, пригадую, як двоє наших сконали, буквально загризені нелюдом, що повстав нізвідки посеред ночі, та як десятки з них розідрали й задушили, як повзли вони по плоту, мов загіпнотизовані, дивлячись на своє каліцтво, закликаючи святих, водночас прикладаючи руки до ран на наших тілах, щоб випустити нам нутрощі; пригадую, як на мене накинувся чоловік,

1 ... 20 21 22 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Море-океан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Море-океан"