Читати книгу - "Мольфар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І раптом це прийшло! Наче подув прохолодного вітерця торкнувся чола, голубувате світло наповнило простір перед очима…
Він заглибився у тихий півсон, — сльози котилися по обличчю, перехоплювало подих від повноти невидимої енергії, яка входила у все його тіло, викликаючи в ньому легке здригання…
***
Який же тупий цей роботизований розум! Уже шкребеться, тормосить і нагадує, що пора їсти.
Бовдур! Їсти зовсім не хочеться, але він роздратований тим, що в ньому зараз не відчувають потреби…
Галас думок знову увірвався в його свідомість, почав нагадувати, котре сьогодні число, котра година, скільки днів пройшло, скільки зосталося, що де чекає і що треба вирішувати…
От де пекло людини! В її думках!
Проскочила згадка про інтерв’ю з одним маститим письменником.
Ведучий журналіст поважним багатозначним тоном говорить глядачеві: «У мене складається враження, що він увесь час думає!»
Ти знайди людину, яка здатна бодай дві хвилини не думати! Не тріскотіти в голові безглуздими балачками з самим собою, з усім світом…
Виявляється, це так складно… і письменник саме тому є письменником, що задихається від шквалу думок, — як сказала Діотіма, він вагітний своїми думками, візіями, фантазіями, — і мусить розродитися ними, аби звільнитися від тягаря породільних вод…
Дмитро заспокоїв свій стурбований розум. Він знайшов у продуктових запасничках чіпси, пожував сушені абрикоси — і вирішив піти на пошуки джерела…
Тінь дерев огорнула його вогкою прохолодою. Запах сосен лоскотав легені.
Він визначився по компасу, в який бік рухається. Але як дізнатися, де може бути джерело?
Знання міської людини у лісі виявилися безпорадними. Або вертатися до потічка, або зостатися без води. Мабуть, легше вернутися до потічка…
Він подряпався кущами вниз — і за декілька кроків нога сама провалилася в маленьке джерельце, що сльозилося між кущами. Вода стікала по стовбуру старого дерева…
Терпляче набирав воду, спостерігаючи, як вона напливає м’якими імпульсами, наче десь там, у глибині, джерело дихає, — може, зітхає, може, плаче від щастя..
Кожна крапелька води, що наповнювала пластикову пляшку, сприймалася Дмитром як безцінний подарунок…
Він наче розчинився в цьому процесі — крапельки жебоніли, співали, переливалися різними тонами, як передзвони пастуших дзвіночків…
Густий чебрець туманив голову своїм різкувато-солодким запахом, бджоли метушилися поверх кущів, а великий джміль ображено гудів, то відлітаючи, то повертаючись, аби щось комусь договорити…
Коли пляшка наповнилася, прийшло якесь тонке розчарування, що цей процес перервався…
Запах кави повернув до звичних відчуттів міської людини. Настрій явно був на висоті.
То чим завершилася розмова про любов і чари Ероса?
* * *
«…— Коли ти говориш про народження дітей, Діотімо, ти маєш на увазі жінок. Чоловік народжує по-іншому…
— І що є плодом чоловічої зрілості, Сократе?
— Чоловік шукає прекрасного і утверджує прекрасне!
— Так, Сократе: в молодості він шукає його в тілах, у відчуттях, в досконалих творіннях, намагається порівнювати красу тіл і творінь — одне є досконалішим порівняно з іншим… чоловік витворює собі ідеал краси — а потім виявляє, наскільки він недосконалий та недосяжний… Це вічний процес пошуку, який завжди залишатиме у серці біль розчарування й тугу за нездійсненною мрією… Цей пошук залишатиме позаду гіркуватий запах тліну… а людина прагне безсмертя!
— Я пам’ятаю цей запах… і смак гіркоти на устах… Але ти залишаєш мене без відповіді і без надії, Діотімо…
— Іди терпляче по сходинках мудрості, Сократе! Спочатку Ерос відкриває тобі красу одного тіла, далі ти розкриваєш очі на красу багатьох тіл і творінь, на красу звичаїв, законів, доцільності людської діяльності, — ти сам починаєш творити прекрасне своїми ділами, вихованням дітей, наповненням світу мудрими думками та ідеями… Але це лише сходинки, на яких твої ноги залишають сухий попіл перетлілого… Признайся чесно: ти ж чекав дива, ти хотів осягнути безсмертя через народження дітей, — і це було найбільшою спонукою до того, що ти одружився! Ти, вільний мудрець, — чоловік, що пройшов через грань смерті і випробував своє тіло у битвах, шукаючи слави, — ти ж не повірив, що слава воїна може дати тобі безсмертя… Чиж віриш ти, що діти стануть твоїм сіменем у вічності?
— Діотімо, життя мусить мати якийсь сенс — просто в самому існуванні людини він уже закладений богами… Я не бачу його в копирсанні у проявах матеріальної природи — це безглуздо: всяка наука лише породжує хаос… я розчарований також і борсанням між цими думками, що намагаються прив’язати розум людини до буденності або відвести від бачення реального… Суспільні справи, інтриги, розмови про демократію і вдосконалення устрою — в цьому нема правди. Це все одно що бовтати океан, намагаючись поділити його між усіма порівну… щось має бути найважливіше, що не порушить божественну гармонію і дасть радість серцю… Коли я думаю над цим, то кричу собі: „Сократе, ти лише розширюєш коло свого невігластва! Поки ти не знайдеш свою точку опертя, твої пошуки будуть марними!“
— Ти наблизився, Сократе… Цю точку опертя боги визначили у людському серці. І лише споглядання прекрасного в самому собі — лише входження у досконале світло своєї душі не викличе в тебе бажання порівнювати, співставляти… це світло почне наповнювати тебе, як глибоке невидиме джерело наповнює колодязь чистою водою… І, йдучи за ним, ти не залишатимеш на сходинках гіркого запаху тліну…
— Яка наступна сходинка — від опертя до утвердження себе?
— Невже ти думаєш, Сократе, що людина, яка знайшла цю точку опертя у власному серці, пізнала його глибини й небеса, яка народила істинну красу, — зможе жити жалюгідним життям? Той, хто народить істину, а не примару, — зможе осягнути безсмертя…»
* * *
Сонячний промінь зблиснув на верхівці сосни, і блискавично сутінь огорнула галявину…
День пролетів так легко й несподівано — без розкладання на полички часу, регламентованого розпорядку. Видима бездіяльність проявила таку глибоку внутрішню дію, що Дмитро аж глибоко зітхнув від повноти почуттів…
Розбурханий океан пташиних голосів раптово втишився і завмер на тонкій високій ноті тиші…
Навіть дерева завмерли, навіть вітер перестав перелистувати гілки розлогого бука десь там, у високості лісу…
«Мить істини», — сказала б Анна…
Вперше не хотілося копирсатися у пережитому… якось називати щось, із чимось порівнювати, сперечатися з чужими думками…
Все прийшло, влилося у його світ, як вода з гірського джерельця…
Заснув на траві — не розпалюючи вогнища, не думаючи про звірів і гадюк…
Просто злився з усім, що сьогодні напоїло його серце живою водою…
* * *
Він ішов через величезний зал, на стінах якого від підлоги
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мольфар», після закриття браузера.