Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

— Салат їдять однією виделкою або виделкою й ножем, але навіть педантичним людям не годиться різати салат ножем.

У нього й на думці не було видавати з себе педантичну людину, але він мав неабияке відчуття, що Сіґмунд саме так і робитиме.

— Маркусе! Може, вже годі?

Він зітхнув і підняв своє тіло з води. Потім узяв з підлоги спортивний костюм. Він домовився з Сіґмундом трішки вранці побігати. Маркус бігав рідко, але Сіґмунд сказав, що біг допоможе йому розслаблятися. Маркус дуже в тому сумнівався, але верховодив усім Сіґмунд.

Коли Маркус вийшов на кухню, Монс глянув на нього з подивом.

— Що сталося з твоїми… чудовими кучерями?

— Вони лишилися у ванні.

— Як це?

— Я помив голову.

Монс, здавалося, знову відчув гризоти сумління.

— Одначе, Маркусе… В тому не було потреби. Я почав уже до них звикати.

— Так вийшло, — сказав Маркус, взуваючи кросівки.

— Ти куди?

— Побігаю надворі.

— Якби ж у Норвегії були такі ось хлопчаки… — весело проспівав Монс.

Маркус його обірвав.

— Наступного разу, коли підеш купувати мені спортивний костюм, то вибери інший колір.

— Який же?

— Якийсь приглушений, — відповів Маркус і, схиливши голову, вийшов з дому.

Батько не повинен думати, ніби все стало на свої місця лише тому, що вони разом з’їли розтале суничне морозиво.

* * *

Маркус і Сіґмунд підтюпцем побігли стежкою в бік каменярні. Діставшися до штаб-квартири, вони залізли під брезент.

— Навіщо ти збувся кучерів?

Маркус очікував такого запитання. Всю дорогу, що вони бігли, Сіґмунд був сумний і непривітний. Іноді він зиркав на Маркуса й хитав головою, ніби йому в ньому щось не подобалося.

— Вони самі змилися.

— Як це?

— А так. Випадково.

— Кучері не змиваються випадково.

— Я думав, що вони ніколи не розправляться.

— Тепер нової завивки ми вже не зробимо. Моя сестра гайнула на дачу й забрала плойку з собою.

— Шкода.

Маркус щосили пнувся вдати, ніби та звістка його засмутила. Сіґмунд похмуро глянув на нього.

— Замість кучерів зробимо посеред голови проділ.

— Ні! Не посеред голови! Нізащо! Я буду схожий на гангстера!

— Не будеш. Ти матимеш розкішний вигляд. Звісно, не настільки розкішний, як із кучерями, але досить пристойний!

Висловивши кілька безуспішних протестів, Маркус поступився. Проділ було ухвалено з результатом один голос проти одного. Потім хлопці накреслили короткий план відвідин ресторану, після чого Сіґмунд вислухав численні Маркусові запевнення в налаштованості лише на ресторан. А наприкінці зустрічі пролунав девіз на два голоси:

— Допоможи Діані!

Вийшовши з халабуди, вони побачили в каменярні якогось чоловіка. Він тримав у руці гвинтівку й цілився в купу бляшанок, які штабелями лежали неподалік них.

— Агов! — крикнув Сіґмунд. — Не стріляйте!

Маркус схопив його за руку.

— Цить! А то ще влучить у мене.

* * *

— Дуже красиво, Маркусе, — трішки знервовано кинув Монс. — Проділ тобі до лиця.

Коли Маркус похвалився, що має обідати з Сіґмундом та двома дівчатками, батько страшенно здивувався, хоч усе-таки в нього відлягло на душі. То пояснювало синову поведінку останніми днями. Хлопець переживав свою першу закоханість, і тепер йому хотілося справити на юну даму враження. Одначе закохуватися в тринадцять років було рано. Сам він уперше закохався у чотирнадцять. Тоді він запросив сусідську дівчинку в кіно, а сам не зважився прийти. Йому думалося, що Маркус такий же сором’язливий, як і він, та, виходить, глибоко помилився. Його син, очевидно, намірявся стати скромною світською людиною. Приємно, проте водночас і сумнувато. Монсові й справді здавалося, що син перебрав міру зі смокінгом та проділом, та з іншого боку він не дуже стежив за нинішньою модою. За його молодості модні були штани кльош та зачіски під бітлзів. Теперечки ж, виходить, у моду ввійшли смокінги та проділи. Часи змінилися. Він дав Маркусові сто крон, бо вважав, що того вистачить на гамбургери та лимонад у барі-забігайлівці. Йому й на думку не спало, що йшлося про обід у ресторані «Зірка», а Маркусові теж не спало на думку сказати про те батькові. Хіба він не мав права мати своїх таємниць, надто від рідних?

— Завтра, тату, я його розчешу.

— Роби як знаєш, синку. Аби тільки тобі самому подобалося.

Маркус понуро кивнув.

— Бувай, тату.

— Бувай… Ану, стривай-но!

Монс побіг у вітальню й приніс ізвідти червоного носовичка, в якого Маркус увечері сякався.

— Ти забувся.

Носовичка було випрано й випрасувано. Монс спробував його гарненько згорнути, але в нього не вийшло.

— Я сам згорну, тату.

Вправними рухами Маркус елегантно згорнув носовичка й засунув до нагрудної кишені. Монс дивився на нього захопленим поглядом.

— Якщо тобі треба буде висякатися, то…

— …я зроблю це якомога тихіше, відвернувшися від інших. Мені це відомо, тату.

— А я так не роблю, — промимрив Монс, тим часом як двері за Маркусом зачинилися, і син подався до ресторану — провадити велику генеральну репетицію доброго тону й гарних манер.

Розділ X

Коли таксі з Маркусом та Сіґмундом зупинилося перед рестораном «Зірка» Еллен Кристина та Муна вже стояли при вході. То була перша помилка хлопців. Ніколи не змушуйте даму чекати.

— Тут що — відбуватиметься весілля? — спитав водій таксі, беручи від Сіґмунда п’ятдесят крон.

— Ні, всього-на-всього невеличка приватна здибанка.

Водій крадькома зиркнув на Маркуса й осміхнувся.

— Норвезької мафії, чи що? Хе-хе.

— Хе-хе, — прогугнявив Маркус і виліз із машини.

Сіґмунд був у білому піджаку з чорними вилогами, в чорних штанях і чорному поясі. Навкруг шиї в обох хлопців біліли шовкові шалики. Сіґмунд у смокінгу тримався так, ніби в ньому й народився. Він був зачесаний, як завжди, бо готувався не до своєї генеральної репетиції. Він був за режисера й захопив із собою записника, щоб нотувати можливі помилки, які допустить виконавець головної ролі. «Ой же ж і доведеться йому потрудитися», — подумав Маркус, намагаючися привітно усміхнутися дівчатам. Він був певен, що ті засміють його з першого погляду, але дівчата навіть не усміхнулися. Вони витріщились на нього й пороззявляли роти.

— Добридень, любі дами, — сказав Сіґмунд і чемно вклонився.

— А де Маркус? — спитала Еллен Кристина.

— Осьдечки, — тоненьким голосом озвався Маркус.

— Який… який у тебе дорослий вигляд, — сказала Муна, і в її голосі не чулося жодної іронії.

— Стильно, — докинула Еллен Кристина. — Я тебе спершу й не впізнала.

— Зміни додають радості, — промимрив Маркус.

Нараз йому якось полегшало на душі, хоч він і досі побоювався: а що