Читати книгу - "Інтернат"

шо? Да немає там танків, заперечує їй Віра. Звідки там танки? І ось вони стоять і сперечаються про танки, а Паша не зовсім розуміє, що йому робити. Добре, каже, ви робіть, що хочете, а я піду на міст. Може, так відчепляться? — думає він. Правильно, несподівано каже Віра, правильно. Я з тобою. І ми теж із тобою, підтримують його Аннушка з мамою, пішли. І ми, додає дідусь із онучкою. Дівчина з возиком мовчить, але від Паші про всяк випадок не відходить.

— Ну-ну, — сухо говорить на це жінка, закидає мішок на спину й відчалює рейками в бік проспекту.

Всі решта йдуть у протилежний бік. У небі час від часу спалахує, десь за їхніми спинами починає обвалюватись із усієї сили. Всі завмирають, обертаються.

— Це ж у районі вокзалу, — тихо говорить Віра, але їй ніхто не відповідає.

Далі так і йдуть — не говорячи й не обертаючись, наче боячись побачити за спинами щось жахливе.

+

Зараз, шепоче Паша сам до себе, хоча всі чують, ще трішки. За цим ось будинком парк, а там уже й міст. Я знаю дорогу. Але дорогу тут усі знають. Всі ж місцеві. Щоправда, ніхто не може гарантувати, що на цій дорозі не наступиш на чиї-небудь вибиті мізки. З боку проспекту раптом починається відчайдушна автоматна стрілянина. Паша кидається вперед, інші біжать за ним, добігають до темної хрущовки, привалюються до стіни. Давай всередину, кричить Аннушка, всередину, в під’їзд! Вервечкою біжать уздовж стіни, добігають до вибитих вибухом дверей, Паша з розмаху застрибує в чорну яму під’їзду й раптом зупиняється. У спину йому вганяється Аннушка, за нею, мов на повідку, тягнеться мама. Ну? — шипить Аннушка. — Що? Давай, вперед.

— Стоп, — раптом тихо каже Паша.

— Да що там? — не може зрозуміти Аннушка.

— Тихо, — шепоче Паша.

Решта пасажирів теж ввалюються до під’їзду, важко дихають, дідусь — той аж захлинається, наче його під водою тримали. Але всі відразу розуміють. Щось не так. Застигають на місці, прислуховуються.

— Тихо, — ще раз говорить Паша. — Чуєте?

Всі слухають. І чують, як нагорі з кімнати до кімнати переходить вітер. І протяги втягуються в одне розбите вікно й витягуються назовні через інше. Чують, як скапує вода в розбитому водогоні, як вітер перетягує сходами старі газети. А головне, зовсім закам’янівши, чують, як десь між третім і четвертим, на сходовій клітці, хтось обережно дихає на свої пальці, тре долоню об долоню, вдягає рукавички без пальців і тихо-тихо, аби ніхто-ніхто не почув, бере до рук щось металеве. Чують, як він обережно-обережно стає на ноги, пригинаючись визирає назовні, вміло переступає через уламки битого скла, навчено оглядає простір, придивляється, принюхується, відчуває поруч чиюсь присутність — присутність чужих, кого сюди не кликали.

— Швидко, — шепоче Паша, задихаючись від страху. — Мовчки. За мною.

Вони обходять будинок, рухаються один за одним. Добігають до перших дерев, переміщаються від стовбура до стовбура. Збоку, з прілої трави, б’є важким духом, чимось зовсім отруйним. Не дивитись, повторює Паша сам собі, не дивитись. Біжить далі. Чує, як важко дихають за його спиною жінки. Вибігають на дитячий майданчик з обпаленою гойдалкою, опиняються на відкритому просторі. Паша озирається — хрущовка темніє віддалік, мов кит, що з розпачу викинувся на берег. Вікна чорні, як вугіллям вимащені, жодного руху, жодного голосу. Від цього ще страшніше. Кидаються далі в парк, біжать між деревами, зливаються з ними, самі чорні, як дерева, аж здається, що покручені акації теж біжать разом із ними. Аж ось парк обривається, Паша вибігає на асфальт, гулко гупає по ньому важкими черевиками, пробігає решту дистанції та зупиняється просто перед мостом. Точніше, перед тим, що від нього лишилось. Оскільки навіть у темряві видно, що жодного моста немає, що над зарослою темною балкою зависає порожнеча. А моста немає. Нічого немає. І спускатися вниз, до балки, — те саме, що добровільно спускатися в пекло: має бути дуже висока мотивація. У Паші такої мотивації немає, тому він лише стоїть, упершись долонями в коліна, і важко дихає. І жінки за ним стоять, мовчать і важко дихають.

— І що тепер? — видихуючи, питає Аннушка. — Що?

— Не знаю, — чесно відповідає Паша.

— Ну ти ж кудись ішов? — тисне на нього Аннушка.

— Туди, — киває Паша головою в напрямку пекла. — Туди йшов.

— Чорт, — злоститься Аннушка. — Клоун, — кидає в бік Паші. — Все, пішли, — хапає за руку маму й тягне її назад — туди, звідки вони прийшли.

— Ви куди? — відчайдушно кричить їй услід Паша, але Аннушка не відповідає. А старенька, може, й відповіла б, але не знає відповіді.

— Я теж піду, — каже, помовчавши, дівчина з возиком.

— Почекайте, — віддихавшись, Паша пробує говорити серйозно, — підемо цим боком, — показує він у чорний туман, — там вийдемо, — махає він рукою, зображуючи щось невиразне, але від цього ще страшніше.

— Ні-ні, — дівчина штовхає возика подалі, щоб не було спокуси сперечатись, — я піду, на мене чекають.

Її ніхто не зупиняє. Всі настільки розгублені, що навіть не знають, як буде гірше: якщо вона залишиться з ними тут, біля початків пекла, чи якщо піде туди, де її, скоріше за все, підстрелять.

Паршиво, коли від тебе йдуть жінки, думає Паша, треба було б їх зупинити. Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити? Паша ось не може, не вміє. Не може тепер, не зміг і минулої осені. Минулої осені, зовсім нещодавно, десь у вересні, коли стало особливо важко й на станцію щодня прибували ешелони з технікою, коли раптом почали стріляти просто на трасі, Марина прийшла до нього, прибігла власне, і почала істерити, що треба їхати, інакше буде пізно, треба все кидати й вибиратись. Паші було незручно перед старим, який слухав усе це, сидячи на кухні, незручно було перед сестрою, яка Марину любила, сиділа, втішала, потім теж почала істерити, кричати на Пашу: шо ти за мужик, шо ти сидиш, чекаєш, бери її, вибирайтеся звідси. Паша пробував усіх заспокоїти, пояснював, говорив щось про трудову книжку (чорт, про трудову книжку!), про навчальний рік, говорив, що їм боятися в будь-якому разі немає чого, що вони тут ні до чого, вони нікого не підтримують, Паша просто вчитель, просто вчитель, повторював він, мовби вибачаючись за це, просто вчитель, все інше його мало цікавить. Куди йому їхати, хто його де чекає, чого їм боятись, усе нормально, він просто вчитель. Зрештою Марина зірвалась, вибігла. Паша пішов її доганяти, але вийшов у двір, опинився під деревами, зупинився. Осінь лише починалася, у деревах