Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

— Вуйку Андрію, на здоровля! — весело гукнув коняр.

— Пий на безголовля! — буркнув старий. — За здоровля, чоловіче, треба молитися, а не пити.

Перепочивши, він знову слухав людей. Я чув, як раяв молодій сором'язливій жінці оздоровити щитовидну залозу. Варити синій кисіль: дві столові ложки крохмалю, 10 міліграмів йоду і два кружальця лимона. Це денна норма. Коли організм насититься йодом, це покаже той же йод. Увечері намалювати ним на згині ліктя сітку. Якщо до ранку вона щезне, лікування продовжувати. А ще — пити очищувальний чай: запарювати соснові голки, шипшину, листя малини і цибулеве лушпиння, додати меду. Жінка скрушалася, що найгірше їй у спеку, аж «водить нею».

— Всяку хворість перше гоять столом. У жару пий чисту воду і гарячий чай, але правдивий — зелений. Їж овоч білої і зеленої барви, рідкі страви з кислинкою. А гостре, приправи, солонину і мед не споживай. Воду зранку присолюй, і добре би поміняти криницю. Знайди таке місце, де волоські оріхи люблять собі рости. Там і вода для тебе…

Жінка ніяковіло дякувала, прощалася, задкуючи, та він не поспішав її відпускати.

— Чи ти не донька Юлини, котра ланковою була у винницях?

— Айно, а ви, дідику, звідки знаєте?

— Вижу. Тридцятим роком старша донька вилицями стає схожою на матір. Я знаю твою мамку.

— А як знаєте, що мені тридцять?

— На виду твоєму написано. У тридцять жінчовка найкрасніша.

Жінка ще густіше зашарілася.

— Іди здорова, небого! І вклонися від мене матері. Вона таку пестила шаслу на груниках, що мадярам і чехам не снилося. Не кетяги, а котята звисали з лози, сміялися до тебе.

Під кінець огляду, «у пессі голоси», він залишив «легших». І люди здогадувалися про це, всміхалися до нього з запопадливою вдячністю. І сам він пом'як, давав собі продих довільного спілкування.

— Здоров, мудряку Юре! — привітав дебелого, переломленого в попереку чоловіка, майже свого ровесника. — Що ви сього разу собі вигадали?

— Мара його вигадала. От і я прицабав на вашу гору, Андрійку. Хоча Бог давно вже зве до себе.

— І ви туди ж, Юре. Все проситесь на Господа, а коли Він кличе — біжите до доктора.

— Не заради себе, порохнявого пня, прошу — заради онуків. Хотів би ще їх у люди вивести.

— Овва, куди ви їх на таких ногах виведете?!

Ноги в того і справді були страшні — набряклі, в брунатних струпах. Штанини підрізані, бо роздуті литки не влізали в них.

— Правду кажете, Андрійку. Доки доліз сюди, спалив грудину дотла.

— Правда, важний газдо, в тому, що серце ваше зносилося. Велике серце.

— Чому велике? — сіпнувся той, силкуючись випрямитися.

— Бо доброє. А добрі серця скоріше зношуються. В душевній роботі. У Бога й тут справедливо: добрі люди заслуговують і доброї хвороти. І ліків добрих. Вино любите?

— Хто не любить файне вино?! Та я стражуюся від нього зі своїми болячками.

— А тепер собі дасте. Айбо вино буде незвичне. Десять коренів петрушки з листям залийте літром вина, варіть п'ять хвилин, тоді додайте дві ложки винного оцту і децу темного меду. Ще поваріть стільки ж — і вино готове. Держіть його в холоді. Заживайте в день по кухлику середньої величини. Відпустить серце — і ногам буде полегша. А тепер їм першу поміч дамо. Запечіть дві цибулини, поріжте і прикладайте до підошов на ніч, перев'язавши биндою. А ще нехай ваші зварять на киселицю лимони, щедро підсиплють змелених оріхів, потовченого цукру і лляної оливи. Ся мішанка вирівняє биття серця. Беріть її по дві ложки до їди… А онуки най без ваших рук на ноги спинаються. Міцніші ноги матимуть. Не опікою, а прикладом най живляться. Є що черпати. Такого діда, як у них, по всіх горах і долах ще найти!

У вибілених часом і сонцем віях старого затріпотіли сльозини. І голос тремтів, гасив ледве добуті слова:

— Красно дякую вам, брате. За таким словом і стояти на ногах уже легше, і лежати буде притульніше в послідній постелі, — і, спираючись на онука, подибав до осідланого коня.

Підбіг стрижений верткий чоловічок і, щулячи лисяче личко, загугнявив:

— У мене, няню, така пришта, що ганьба й казати. Бігме таке не лікується.

— Все лікується, — відказав Світован. — А виліковується Богом, якщо на те його воля.

— Та де, горбатого, кажуть, могила виправить, — хворий рвучко обернувся, випнув спину. — У мене межи лопатками щось росте… Щось таке, перебачте, як горбик…

— Вижу, що не крила. Послухай сюди: літати не будеш, а жити, як дотепер, можеш цілком. Якщо дотримаєш двох приписів. Перший: не гніти злобою душу, бо сердешна рветься на волю і пре тобі горб. Другий: найди тверде й ребристе дерево і щоденно трися об нього своїм горбиком. Від лопатки до лопатки. Доки не розійдеться. Дереву щоразу дякуй за поміч. А Богу молися. Не їж білого хліба, білого цукру і білої солі. На ніч споживай сушениці зі сливи, абрикосів і ягід… І головне — душу вирівнюй. Вирівнюй посполу з хребтом.

Потім принесли дівчинку з відкритим ротом і здивованими очима. Батьки щось говорили до неї, але та не реагувала. Старий велів їй попісяти в баночку. Тоді вмочив праву руку в сечу і зворотним боком долоні торкнувся лоба, щік, рук і ніг малої. І вклав її на волову шкуру. Та голосно хавкнула і одразу заснула. Батьки, сперши дух, схилилися над нею, затуляли від сонця.

— Добра дитина у вас росте, — мовив Світован. — Обленна вдачею. Душа ще крихка, але нічого — навчиться відсівати зайвину…

Молода жінка, чи дівчина, що трималася осторонь, глухо запнута хусткою і щільно застебнута, відвела його за явір і довго щось сповідально толкувала йому. Потім говорив він. Вітерець потяг у мій бік, і до мене долинали уривки його фраз.

— То біль любови. Не треба боятися його. Се радше дар, як напасть… Любов не лише пушить, але й сушить… Не так, як у инших? Звідки ти знаєш про иншу душу?! Ніхто достеменно не знає про те, що може бути між двома. Якщо се правдиве, воно в кождого особливе… Не бійся, дитино, ні на кого не зважай, ніхто не в силах порушити чару вашого світу, крім вас самих… Маєш — тішся, не пали свічку з двох боків. І не мордуй його ревнощами й зізнаннями. У мовчанні більше чуття, ніж у клятьбі. Любов, знаєш, як і трава, — розквітає, гниє і всихає, щоб посіяти насіння нової любови… Любов не