Читати книгу - "Біла ніч"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Друже Остап, не треба чіпати людей. Вони не винні в тому, що їхній родич зрадив. Тим більше, як ти кажеш, сестру арештували й тримають. Отже, вона навряд пішла на співпрацю.
— Навряд, — легко погодився Червоний. — Це щось змінює?
— Дещо. Дівчина не зрадила. Але родина Голяка — так само і її родина. За що страждатиме Ярина? А вона напевне дізнається, хто здійснив акт відплати. І хтозна, раптом саме це її зламає швидше, ніж тамтешні кати. Замість одного непокараного зрадника матимемо двох.
— Не перебільшуй.
Остапові очі виказували — він визнавав Східнякову правоту. Та вголос погодитися з ним не міг. Гонор, нема на те ради.
— Ти чудово розумієш — що це можливо, — правив своє Коломієць.
— А не виконати наказ командування для тебе можливо?
— Я не відмовляюся. Ставлю під сумнів доцільність саме таких дій.
— Які доцільні, по-твоєму?
— Те, з чого ми почали — ліквідувати самого Голяка.
— Неможливо. Ми обговорювали.
— Чекай, ти так не казав. Важко підібратися — я почув. Але важко не значить неможливо.
— До чого ти ведеш, Східняче?
— Я зроблю це, Остапе. Якщо саме складність виконання — причина вироку родині, то я все виконаю. Так і перекажи командуванню. Тим більше, через його зраду я втратив більшу половину своїх людей. Отже, це ще й особисте. Уважай, справа честі.
Червоний відступив на крок назад.
Потім ще.
Заклав великі пальці за ремінь, глянув на Коломійця так, ніби вперше бачив. Підвів гостре підборіддя, виставив уперед. Знову примружив очі, потім широко розплющив.
— Часу на підготовку в тебе дуже мало. Зубр завдає що далі, то більше шкоди. До того ж акція має бути показовою. Зрадники не втечуть від розплати.
— То вже хай референтура пропаганди думає, як розголосити.
— Гляди, друже Східняк. Ти сам за це взявся.
— Мені зв’язки в Луцьку потрібні. Паролі, явки. З ким діяти. І зроблю, коли вже взявся.
Щоправда, не уявляв поки, як.
Та не скажеш же таке Червоному вголос…
Частина друга
Кульове поранення
3—10 квітня 1945 року
Дуже багато з підпільників, які прийшли з повинною, не здали зброї, затаїлися в душі й намагаються нам шкодити в проведених заходах та не переривають зв’язку з бандитами.
Зі звіту працівника Волинського обласного управління НКВС; квітень 1945 року
Український народ відкидає виключно легальні, законні методи боротьби як основні методи за самостійну державу. Самостійність українського народу не прийде як наслідок «органічної», мирної, «автоматичної» його еволюції. Жоден народ не визволився без збройної боротьби.
Петро Федун (Полтава); часопис «Ідея і Чин»; 1945 рік
1
Гнідава, передмістя Луцька
Переляк в очах, короткий, але не прихований.
Це було перше, що відзначила Клавдія, коли Марта відчинила й побачила поряд із нею капітана у формі НКВС. Навіть цілком дружній вираз прикрашеного ввічливою усмішкою обличчя не заспокоїв — дівчина сахнулася, ступила кілька кроків назад, поточилася, притримуючись рукою за стіну. Погляд стрибнув із погонів на пістолетну кобуру, потім — знову на погони, очі широко розкрилися й забігали явно в пошуках шляху до відступу.
— Здравія бажаю! — Нечаєв козирнув і пристукнув каблуками.
— Даруйте, мусила попередити, — знітилася Клавдія. — Ще одного клієнта вам привела. Приймаєте?
Мартине лице поволі повертало природній рожевий колір. Дівчина, аби остаточно опанувати себе. Перекинула звичним, знайомим уже Клавдії жестом коротеньку косу на плече, узяла руками, тугіше затягнула стрічку, поправила плетіння, заговорила російською, ламаною, з дуже сильним акцентом:
— Так-так, звичайно, пані… Тобто… Ой…
Нечаєв гмикнув.
— Зараз ви, Марто, нагадали мені дівчину з якоїсь картини. Убийте, не згадаю, де бачив. Але в якомусь музеї, чи в Москві, чи в Ленінграді. Нас привозили, коли ще були курсантами.
— Та для чого вбивати? — писнула Марта.
— Убивати? — капітанові брови стрибнули вгору, тут же легенько стукнув себе зігнутим пальцем по лобі. — А-а-а! Ніхто нікого не вбиває, то приказка така.
— Не дуже добра приказка для нашого часу, — зауважила господиня, уже помітно опановуючи себе. — Якось не ходить всує про вбивства згадувати.
— Більше не буду, — зовсім по-дитячому відповів Нечаєв, покрутив головою. — То зайти можна?
— Господи, звісно! — Марта відступила, пропускаючи обох із сіней до кімнати.
Тут було зовсім бідно: старий круглий стіл, лавка, ліжко в кутку під іконами, важкий громіздкий комод. Увагу привертав рядок фотографій в акуратних, очевидно фабричних рамках, з яких дивилися переважно старші люди, убрані з нагоди знимкування святково. Під цим родинним іконостасом примостився невеличкий столик на вигнутих ніжках, а на ньому несподіване як на таку хату диво — патефон. Поруч лежав невеличкий стосик платівок у конвертах.
— Цікаво. Можна?
Не дочекавшись дозволу, капітан підійшов, на ходу поклавши на стіл перев’язаний шворкою пакунок. Узяв конверт двома руками, покрутив, ставши ближче до світла. Прочитав назву, глянув на Марту:
— Мечислав Фоґґ. Здається, поляк?
— Польська платівка, — кивнула дівчина. — Там і німецькі є.
— Бачу. Але ж я чув, тут із поляками не дуже ладнають.
— Це лише платівка, пане-товаришу. Я музику слухаю. — І тут же швидко, ніби від неї вимагали негайних пояснень, додала: — Не мій, подруга залишила. На зберігання, її німці забрали на роботи. Вона, знаєте, така була пані, усе любила модне.
— Чому — любила? Загинула?
— Не дай Бог! Просто… Її ж забрали…
— Розіб’ємо фашистів — повернеться.
Нечаєв вийняв навмання одну платівку, поклав на патефонне кружальце, накрутив ручку. Обережно й упевнено водночас опустив сапфірову голку. Спершу зашурхотіло, потім почулися перші акорди танго.
— Танцюєте? — повернувся до Марти.
— Колись танцювала. До війни.
— Треба звикати до мирного життя й до танців. — Капітан багатозначно підвів указівний палець, похитав ним. — Не бачу тут російських платівок.
— Бо нема, — просто відповіла дівчина.
— Я вам принесу колись. Та чого це я — наступного разу й віддам. У квартирі, яку мені тут виділили, у комірчині знайшовся чемодан. Там ті платівки звідкілясь узялися. А слухати нема на чому.
— Серйозно? — здивовано перепитала Клавдія. — Гм, цікаво, звідки в Луцьку російська музика. Хоч тут і була радянська влада, але ж потім прийшли німці…
— Не воювали вони з платівками, — мовила Марта, і вперше в її голосі дзенькнули нові, не знайомі раніше інтонації. — Не знаю, де ви живете, пане-товаришу. Але коли… — Вона явно збиралася видати інше слово, та вчасно себе зупинила: — Коли ваші тікали з міста, могли в запалі залишити отакі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біла ніч», після закриття браузера.