Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Англієць теж обернувся до неї й вигукнув:

— А ми вже потоваришували!

Дівчину вибило з колії те, як різко сапер втрутився в її життя, здавалося, він оточував її, був одночасно всюди. Кіп знав від Караваджо, що англієць розуміється на зброї, і почав обговорювати з ним пошук бомб. Увійшовши до кімнати, він знайшов не просто чоловіка, а нескінченне джерело знань про озброєння союзників і противників. Він знав не лише про абсурдні італійські детонатори, а й, до прикладу, детальну топографію тосканського регіону. Скоро вони вже креслили одне одному бомби і ретельно обговорювали особливості кожної конкретної схеми.

— Схоже, в італійських бомбах детонатор встановлюють вертикально. І зовсім не обов’язково у хвості.

— Залежить від багатьох обставин. Неаполітанські справді виглядають так, але фабрики у Римі працюють за німецькою системою. Зрозуміло, що люди в Неаполі досі живуть у п’ятнадцятому столітті…

Ці слова означали, що зараз англійський пацієнт знову візьметься безкінечно пояснювати, а молодий солдат не звик мовчки слухати. Він не знав спокою і перебивав запитаннями паузи в розмові англійця, коли той перепочивав, аби наново активізувати плин думок. Солдат відкинув голову назад і подивився на стелю.

— Треба зробити щось подібне до перев’язу, — запропонував хлопець, повертаючись до Хани, коли вона увійшла, — і показати англійцеві будинок.

Дівчина подивилася на чоловіків, здвигнула плечима і вийшла.

Коли Караваджо зустрів Хану в коридорі, вона посміхалася. Вони зупинилися і дослухалися до голосів, які линули з кімнати.

— Я розповідав тобі про мою концепцію Вергілієвої людини, Кіпе? Давай…

— Ви увімкнули слуховий апарат?

— Що?

— Увімкніть його…

— Думаю, він знайшов друга, — прошепотіла дівчина Караваджо.

Хана виходить надвір і потрапляє у водоспад сонячного світла. Опівдні у водопроводі з’являється вода і ллється протягом двадцяти хвилин з кранів у фонтані. Дівчина знімає черевики, залазить до сухого басейну і чекає.

О цій годині усюди пахне скошеною травою. Зелені мухи ширяють у повітрі, наштовхуються на людей, ніби врізаються в стіни, і безтурботно летять далі. Дівчина помічає, що водяні павуки сплели гніздо під горішньою чашею фонтану, коли вона дивиться туди, тінь закриває її обличчя. Хана полюбляє сидіти в цій кам’яній колисці, вдихати прохолодне повітря, заховане у темних глибинах досі сухого зливного отвору, ніби вперше за довгий час відчиняєш пізньою весною підвал, а там прохолода, хоча ззовні суцільною стіною висить спека. Дівчина струшує пилюку з ніг, рук і черевиків і взувається.

У будинку забагато чоловіків. Дівчина торкається устами свого голого передпліччя. Відчуває, як знайомо пахне шкіра. Її власний смак і запах. Хана згадує, як вперше помітила це, коли була підлітком, — їй здається, що той період був швидше простором, аніж часом, — і цілувала свою руку, щоби потренуватися, вдихала аромат зап’ястя чи нахилялася до стегна. Дихала в долоні, склавши їх човником, щоб насолодитися ароматом свого дихання. Дівчина потирає босими білими ступнями плямисте дно фонтану. Сапер розповів їй про статуї, побачені ним упродовж війни, якось він спав на вулиці, а над ним стояв янгол — напівчоловік-напівжінка — і здавався йому прекрасним. Він влігся й дивився на це тіло, уперше на війні відчуваючи мир у собі.

Хана нюхає камінь, він пахне прохолодою і затхлістю.

Цікаво, чи боровся її батько за життя, чи просто тихо помер? Чи лежав він, як англійський пацієнт, гордо розкинувшись на своєму ложі? Чи доглядала його якась чужинка? Людина чужої крові може увірватися в твої почуття значно несподіваніше, ніж земляк. Якщо потрапляєш в обійми незнайомця, раптом відкриваєш для себе дзеркало власного вибору. На відміну від сапера, її батькові ніде у світі не було комфортно. Він соромився так, що часто при розмові ковтав склади. Мама завжди скаржилася, що у кожному реченні він губить кілька основних слів. Але Хана любила ці його вади, і він ніколи не мав феодального норову. Він часто в чомусь вагався, і це тільки додавало йому шарму. Він не був схожим на більшість чоловіків. Навіть англійський пацієнт часом перетворювався на тирана. А от її тато залишався безтілесним привидом, якому подобалося оточення впевнених, а іноді навіть пихатих людей.

Чи з’являлося у нього відчуття, що він випадково опинився так близько до смерті? А може, він розлютився? З усіх знайомих їй чоловіків він мав найменше люті, ненавидів сварки, просто виходив з кімнати, коли хтось лаяв Рузвельта чи Тіма Бака[31] або вихваляв декого з торонтських міських голів. Він ніколи не намагався переконати когось чи перевиховати, просто ховався у своєму коконі або святкував події, котрі стосувалися безпосередньо його. От і все. Роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху[32]. Хана прочитала цю фразу в одній із книжок, які порадив їй англійський пацієнт, і згадувала при цьому батька — так вона намагалася зібрати докупи усі спогади про нього: як пізно вночі він зупинив машину під одним з мостів на півночі Торонто, неподалік Поттері-стрит, і розповів їй, що шпакам і голубам тут дуже незручно й зовсім не до вподоби, що доводиться ділитися кроквами. Так вони і зупинилися посеред літньої ночі, задерли голови й слухали, як спросоння шумлять і чубляться пташки.

— Мені казали, що Патрік помер на голуб’ятні, — мовив Караваджо.

Її батько любив місто, ним вигадане, чиї вулиці і стіни намалював разом із друзями. Насправді він ніколи не покидав того примарного світу. Хана розуміє, що всі знання про реальність отримала від Караваджо чи від мачухи, з якою недовго жила разом. Її мачуха, Клара, колись була актрисою і чудово вміла зображувати емоції, тож коли дізналася, що всі йдуть на війну, то вдала розлюченість. Усі ці роки Кларині листи надходили до Італії. Хана знала, що вони написані на рожевих скелях затоки Джорджіан, що вітер цілував хвилі і грався з листочками блокнота, аж поки Клара не виривала нарешті аркуш, щоб вкласти його до конверта. Дівчина носила їх у своїй валізі, бо кожен лист зберігав у собі частинку рожевих скель і дрібку вітру, проте ніколи не відповідала на них. Вона страшенно сумувала за Кларою, але писати їй після усього, що трапилося, здавалося неможливим. Хана ніколи на наважилася б згадувати чи, тим більше, визнавати Патрікову смерть.

Війна залишила цей континент і помандрувала далі, жіночі й чоловічі монастирі, перетворені на шпиталі, потрохи безлюдніють, самотньо стримлять між пагорбами Тоскани чи