Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Хіба не типовий чоловік? — мовила панна Корнелія.

— Ох, панно Корнеліє, звісно, я не повинна такого казати. Коли я згадую про всі милості, даровані мені Господом, то відчуваю, як це ницо з мого боку — зважати на такі дрібні кривди… хай навіть вони затьмарюють радість життя. Та й тітонька Мері-Марія не завжди така нестерпна… часом навіть доволі мила.

— Невже? — саркастично озвалася панна Корнелія.

— Так… і добра. Одного разу почула, що я хочу новий чайний сервіз, і замовила мені його в Торонто… поштою! Ох, панно Корнеліє, який він незугарний!

Енн силувано засміялася й схлипнула. Потім вона засміялася знову.

— Не говорімо про неї більше. Мені вже не так тяжко — тепер, коли я пожалілася вам, мов дитина. Погляньте на маленьку Ріллу, панно Корнеліє! Які гарні в неї війки, коли вона спить. А ми з вами потеревеньмо на славу.

За час розмови з панною Корнелією Енн повеселішала, проте, коли гостя пішла, вона ще сиділа, замислена, перед каміном. Вона не все розповіла панні Корнелії. Вона нічого не розповідала Гілберту. Їх було так багато, цих незначущих дрібниць…

«Таких незначущих, що не годиться й казати, — думала Енн. — А проте… це ті самі дрібниці, що прогризають діри в тканині життя… наче міль… і сточують її безслідно».

Тітонька Мері-Марія, що поводилася в Інглсайді, мов господиня… Тітонька Мері-Марія, що запрошувала гостей, не попереджаючи про це, аж доки вони з’являлися у дверях… «Через неї я стала чужою у власному домі». Тітонька Мері-Марія, що переставляла меблі за час відсутності Енн: «Не сердься, Енні; мені здалося, що стіл тут потрібніший, аніж у бібліотеці». Тітонька Мері-Марія, по-дитячому спрагло цікава до всього, із безсоромно відвертими запитаннями щодо найделікатніших сфер життя. «...постійно заходить до моєї спальні, не постукавши… постійно нюшить, чи ніде не чути диму… постійно розрівнює подушки, варто мені їх підбити… постійно дорікає мені за розмови зі Сьюзен… постійно присікується до дітей. Ми мусимо невпинно стежити за їхньою поведінкою, та нам це не завжди вдається».

— Погана тітка Маїя, — виразно промовив Ширлі одного жахливого дня. Гілберт хотів був його покарати, але йому завадила Сьюзен, повставши на захист дитини в усій своїй скривдженій величі.

«Ми залякані, — мовила собі Енн. — Наше життя починає крутитися довкола думки, чи вдовольнить воно тітоньку Мері-Марію. Ми не визнаємо цього — але це правда. Ми згодні на все, аби тільки вона не втирала сліз із великодушним обличчям. Так не може тривати далі».

Зненацька Енн пригадала слова панни Корнелії про те, що Мері-Марія Блайт ніколи не мала жодного друга. Як це страшно! І, щедро обдарована дружбою й друзями, Енн раптом відчула приплив співчуття до самотньої жінки, попереду в якої маячіла хіба моторошна, сіра старість, де ніхто не шукатиме в неї притулку й розради, надії та зцілення, затишку та любові. Звісно ж, вони могли бути терплячі до неї. Адже то все лише поверхневі дрібниці, що не можуть отруїти глибинних джерел життя.

«У мене просто стався пекучий напад жалю до себе, — думала Енн, виймаючи Ріллу з колиски й відчуваючи радісний трепет від дотику ніжної круглої щічки до свого обличчя. — Тепер він минув і я беззастережно в ньому каюся».

13

— Тепер зими вже не такі, як у давні добрі часи, правда, мамо? — зажурено мовив Волтер.

Увесь листопадовий сніг давно розтанув і впродовж грудня Глен Святої Марії стояв похмурий і темний поміж вод сірої затоки, на поверхні якої вітер крутив баранці крижаного білого шумовиння. Було всього кілька сонячних днів, коли гавань іскрилася в золотавих обіймах пагорбів; решта ж надходили й ішли в захмареній непривітності. Мешканці Інглсайду марно сподівалися снігу ще до Різдва, та загалом святкові клопоти минали звичним трибом, тож у домі витав дух таємниці, загадкові перешіптування й дивовижні пахощі. Напередодні Різдва все було готове. Ялинка, що її Джем і Волтер принесли з видолинку, стояла в кутку вітальні; на вікнах і дверях висіли лапаті зелені вінки, прикрашені червоними стрічками; поруччями сходів зміїлися паростки туї; полиці в коморі Сьюзен вгиналися від наїдків. А ввечері, коли всі примирилися з тьмяно-багнистим Різдвом, хтось визирнув у вікно й побачив густий, пишний сніг, що квапливо падав на землю.

— Сніг! Сніг! Сніг!!! — закричав Джем. — Мамо, це все-таки біле Різдво!

Інглсайдські дітлахи вклалися спати щасливі. Вони любили, підгорнувши затишні ковдри, слухати, як десь у сніжно-сірій ночі гуде заметіль. Тим часом Енн і Сьюзен прикрашали різдвяну ялинку. «Самі, наче двоє дітей», — зневажливо думала тітонька Мері-Марія. Вона не схвалила ані свічок на ялинці — «ану ж, як від них займеться будинок», ані кольорових кульок — «ану ж, як двійнята надумають з’їсти їх». Проте ніхто на неї не зважав. Усі вже збагнули, що це єдина умова, за якої життя в домі з Мері-Марією Блайт ставало можливим.

— От і все! — вигукнула Енн, почепивши велику срібну зірку на вершечок пишного деревця. — О, Сьюзен, яка ж вона красуня! Добре, що на Різдво ми всі можемо знов стати дітьми, нітрохи цього не соромлячись! Я тішуся, що випав сніг… та сподіваюся, до ранку буря вщухне.

— Завтра цілий день сніжитиме, — упевнено відказала тітонька Мері-Марія. — Про це свідчить моя бідолашна спина.

Енн вийшла до передпокою, відчинила вхідні двері й визирнула надвір. Світ зник за пеленою білої хурделиці. Віконні шиби посіріли від налиплого на них снігу. Сосна була, мов велетенський білий привид.

— Це й справді не віщує нічого доброго, — тужливо сказала Енн.

— Погодою в нас поки що керує Бог, пані Блайт, дорогенька, а не Мері-Марія Блайт, — озвалася Сьюзен із-за її спини.

— Я сподіваюся, що нині бодай ніхто не надумає захворіти й викликати Гілберта, — мовила Енн, вертаючись до вітальні.

Перш ніж зачинити двері, відганяючи штормову ніч, Сьюзен востаннє глипнула в темряву.

— Тільки спробуй народити нині, — грізно кивнула вона будинкові в Верхньому Глені, де дружина пана Джорджа Дрю чекала на своє четверте немовля.

Та попри спину тітоньки Мері-Марії, буря невдовзі вщухла й ранок забарвив чашу білосніжної зимової долини винним багрянцем досвітніх сонячних променів. Діти прокинулися рано, жваві й з ясними очима в передчутті веселого свята.

— Мамо, а Санта-Клаус дістався до нас крізь бурю?

— Ні. Він слабував і йому забракло сил, — мовила тітонька Мері-Марія, що була в доброму гуморі, як на свій звичний настрій, і спромоглася на сякий-такий жарт.