Читати книгу - "Як течія річки"

Під впливом несподіваного пориву, всупереч усьому, про що я думав у той час, я дав обіцянку: «Якщо одного дня мені пощастить стати письменником, чого я раніше хотів, а тепер не хочу, я повернуся сюди, коли мені виповниться п’ятдесят років і принесу дві червоні й одну білу троянди».

Лише на згадку про хрестини я купив портрет Нья Шики. Коли ми поверталися в Ріо, то потрапили в дорожню пригоду. Автобус вискочив на дорогу переді мною, за якусь частку секунди я встиг повернути кермо, мій шуряк також уникнув зіткнення, але автомобіль, який їхав за нами, зіткнувся з автобусом і вибухнув. Катастрофа забрала життя в кількох людей. Ми з’їхали на узбіччя й не знали, що нам робити. Я поліз у кишеню по сигарету й витяг портрет Нья Шики, нашої заступниці.

Від того дня я повернувся до своїх мрій, до первісного пошуку, до літератури, й одного дня виявив, що беру участь у битві, у якій можна перемогти лише тоді, коли твоє серце наповнене миром – наслідком чуда, яке з тобою відбулося. Я ніколи не забував про три троянди. Нарешті настали мої п’ятдесят років – які в той час здавалися такими далекими. Настали – й минули.

Під час світового чемпіонату з футболу я поїхав в Баепенді, щоб виконати свою обіцянку. Хтось побачив мене в Кашамбу, де я заночував, і місцевий журналіст прийшов узяти в мене інтерв’ю.

Коли я розповів йому, що я тут роблю, він попросив:

– Розкажіть мені про Нья Шику. Її тіло ексгумували на цьому тижні, й у Ватикані розглядають питання про її беатифікацію. Людей закликають давати свідчення про її заступництво.

– Ні, – сказав я. – Це надто інтимна історія. Я її розповім лише в тому разі, як одержу сигнал.

– А який це може бути сигнал? Лише коли хтось заговорить від її імені!

Наступного дня я найняв машину, купив квіти й поїхав у Баепенді. Я зупинився віддалік від церкви, згадуючи службовця фірми звукозапису, який приїздив сюди багато років тому, й про безліч подій, які знову привели мене сюди. Коли я йшов до будиночка Нья Шики, із крамниці одягу вийшла молода жінка.

– Я знаю, що ваша книжка «Мактуб» присвячена Нья Шиці, – сказала вона. – Я певна, вона дуже задоволена.

І не попросила в мене нічого. Ото й був той сигнал, що його я чекав. Й ось вам те свідчення, якого від мене чекають.

Відбудовуючи дім

Один мій знайомий, який не вмів відрізнити мрію від її реалізації, заплутався в серйозних фінансових проблемах. А ще гірше, що він втягнув у свої кепські справи кількох людей, яким не хотів завдати зла.

Неспроможний повернути борги, які дедалі зростали, він подумав про те, щоб накласти на себе руки. Одного вечора він ішов вулицею й побачив будинок, весь у руїнах. «Цей дім, схожий на мене», – подумав він. У ту мить він відчув величезне бажання відбудувати його.

Він знайшов господаря, запропонував йому допомогти відбудувати дім – і господар зруйнованого дому погодився, хоч і не зрозумів, яка моєму другові з цього вигода. Удвох вони роздобули цеглу, дерево, цемент. Мій знайомий працював із натхненням, хоч і не знав, навіщо він це робить. Але він відчував, як покращувалося його власне життя, поки відбудовувався дім.

На кінець року будинок був готовий. А його особисті проблеми також владналися.

Молитва, про яку я забув

Прогулюючись вулицями Сан-Пауло три тижні тому, я одержав від свого друга Единьйо листівку під назвою «Священна мить». Текст був надрукований на ній чотирма кольорами, на чудовому папері. Там не називалася жодна церква або культ, а була тільки молитва на звороті.

Яким був мій подив, коли я побачив, хто підписався під тією молитвою – підпис МІЙ! Молитва була опублікована на початку вісімдесятих років, на внутрішньому боці обкладинки збірки моїх поезій. Я не думав, що вона витримає випробування часом, ані те, що потрапить до моїх рук у такий таємничий спосіб; та коли я її прочитав, мені не стало соромно за те, що я написав.

Позаяк я побачив свою молитву, написаною на цій листівці, і я вірю в знаки, я вирішив передрукувати її тут. Сподіваюся, я стимулюю кожного читача написати власну молитву, просячи для себе та для інших того, що він вважає найважливішим. У такий спосіб ми розбудимо позитивні вібрації в наших серцях, й вони вплинуть на все, що нас оточує.

Ось ця молитва:

* * *

Господи, захисти наші сумніви, бо Сумнів – це спосіб молитися. І він допомагає нам розвиватися, бо примушує нас без страху дивитися на багато відповідей на одне запитання. І щоб це стало можливим.

Господи, захисти наші рішення, бо Рішення – це спосіб молитися. Дай нам мужність, щоб після сумніву ми були спроможні обрати між двома дорогами. Щоб наше ТАК було завжди ТАК, а наше НІ було завжди НІ. Щоб, обравши собі дорогу, ми ніколи не озиралися назад, ані дозволяли, щоб наша душа страждала від каяття. І щоб це стало можливим.

Господи, захисти наші сновидіння, бо Сновидіння – це спосіб молитися. Зроби так, щоб незалежно від нашого віку або наших обставин, ми були спроможні підтримувати у своєму серці священний вогонь надії і впертості. І щоб це було можливим.

Господи, наділяй нас завжди ентузіазмом, бо Ентузіазм – це спосіб молитися. Він нас поєднує на Небесах і на Землі, поєднує дорослих і дітей і навчає нас, що бажання важливе й заслуговує на наші зусилля. Він стверджує, що все можливе, коли ми цілком віддамося тому, що робимо. І щоб це стало можливим.

Господи, захисти нас, бо Життя – єдиний спосіб, яким ми здійснюємо Твоє чудо. Нехай земля й далі перетворює зерно на пшеницю і хай ми й далі перетворюватимемо пшеницю на хліб. І це стане можливим тільки тоді, коли ми збережемо Любов – тому ніколи не залишай нас самотніми. Даруй нам завжди Твоє товариство і товариство чоловіків і жінок, які сумніваються, діють, мріють, наповнюються ентузіазмом і живуть так, ніби присвячують кожен день Твоїй славі.

Амінь.

Копакабана, Ріо-де-Жанейро

Ми з дружиною зустріли її на розі вулиці Константе Рамос і Копакабани. Вона мала років шістдесят, пересувалася на інвалідному візку, проштовхуючись крізь густий натовп. Моя дружина запропонувала їй допомогу. Вона відповіла згодою і попросила, щоб ми відвезли її на вулицю Санта-Клара.

На її візку висіли кілька пластикових