Читати книгу - "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію"

— Це Макортетик, — сказав Перебийніс. — Він круглий і глибокий, як макотерть.* За ним за очеретами пливуть Біле, Хрещате і Червоне озера і увіходять у ліс до лісових озір.

Він знову сів веслувати й глянув на Альчесту. Вона відвернула голівку й дивилася назад в очерета.

— Альчесто! — покликав Перебийніс. — Чого ти шукаєш у пережитих, минулих очеретах? Перед нами далекі озера!

Але Альчеста не відповіла. Вона думала про колонаду очеретів, де було затишно і де ніхто не міг бачити їх. В прекрасній отельній кімнаті вона не почувала себе так спокійно і певно, як у цім очеретовім коридорі. В отелях бувають замки і бувають непомітні щілини в стінах. А там, у тій колонаді, нічиє око не могло б побачити, що роблять двоє коханців, хіба що качки, пролітаючи вгорі, могли б подивитися на людську любов, і від цього ще солодші, ще тоскніші ставали думки про колонаду в очеретах.

Альчеста на мить глянула Орестові в вічі, і йому здалося, що в її погляді були зневага, любов, сором, ненависть, холодне презирство.

— Альчесто, — сказав з одчаєм Перебийніс. Але вона знов відвернула голову.

XIV

Випливли з-під човна і залишилися позаду Біле, Хрещате і Червоне озера, та ні Хрещате, що немов візантійський хрест, ні ясне Біле, ні велике Червоне не змили з лиць Альчести гнівної задуми. Вона уперто мовчала і на слова Орестові тільки відвертала голову.

Перебийніс замовк і став гнати так, що вода кипіла і грала під човном, а зілля по берегах, як зелені поплавці, то виходило голе з-під води, то занурялося по шию.

Нарешті Перебийніс вибрався знову в Дінець. Підгір’я правого берега свіжою соковитою озією затулило передвечірнє сонце, а за підгір’ям ліс Тюндик лавами сходив на ще вищу трикутну гору і, прикро підійшовши до самих брам сонячного ґалаґану,* здивовижений спинявся і ставав на шпилі, розоравши хмари. Гей, угорі стояв ліс!

Затриманий Геївською гаттю, став і Дінець. Не дзюркотіли поміж трави його води, а з краями врівень наливши лоно, стояли як велетенська ванна, ніби одна крапля могла переповнити їх і затопити всесвіт. З лівої руки теж виріс лісок, і тільки в прорізі межи берегами то з’являлися, то щезали геївські оселі.

Вони з’явилися востаннє, і знову Перебийніс прикро повернув у лівий беріг. Між деревом одтулилася вузенька чорна протока, роздалася в малесеньке чорне озірце, човен з розгону зійшов на спадистий беріжок, засичав і став.

Перебийніс покинув весла, схопив рушницю й пилку і вистрибнув у ліс.

— Ви забули про ваше сало, — сказала Альчеста холодно і ввічливо. — Будьте ласкаві взяти його: я не потребую подарунків.

Перебийніс повернуся і глянув на неї. На сонячнім обличчі його боролися усмішка і ласкавий докір. Він насупився, та голос його був, як і раніше, ласкавий і теплий.

— Простіть мене, — сказав він. — Заради всього любого і прекрасного на світі — ні, вислухайте мене, Альчесто, хоч востаннє, — заради того, що ви сказали отам — в очеретяній колонаді — дозвольте мені залишити сало в вашім човні ще на півгодини! Ви дозволяєте, ви не можете не дозволити!

Він підійшов до рівного високого ясена і почав його пиляти знизу.

Альчеста знов відвернулася і, зриваючи якісь квіти, кришила їх межи тонкими пальцями своїх клясичних рук. Пилка дзижчала, тирса намистом лягла круг підніжжя ясенового, а Перебийніс пиляв і пиляв. Він вийняв гарячу пилку і понюхав її. Раптом на обличчі його з’явилося таке неймовірне здивовання, що Альчеста не витримала, і погляд її став як знак запиту.

— Пилка пахне йодом, — сказав Перебийніс. Він покинув її, кинувся до рушниці і став її нюхати всю вдовж — від мушки й до прикладу. Коло замка його ніс спинився.

— Рушниця одгонить касторкою! — сказав нарешті Перебийніс і помалу спустив її на землю. Він струсонувся ввесь, ніби прокидаючись від ідіотського сну. «Я не розумію, — сказав він. — Невже?…»

Але Альчеста вже встигла опам’ятатись. «Мене не цікавить, чим пахне ваша пилка і ваша рушниця, — сказала вона льодовим голосом. — Будьте ласкаві кінчати ваше діло і взяти з човна ваше сало».

Перебийніс ще раз струсонувся і знову взявся до роботи. Ясен зарипів і похилився. «Ах!» — мимоволі зойкнула Альчеста. Перебийніс ускочив по коліна в воду, і там, де він допіру стояв, ясен з крахом ліг на землю.

Знову Перебийніс підійшов до нього з пилкою. Коло прикорня він одрізав від стовбура двоє рівних кружалок, ці кружалка він притулив устой до пня, узяв рушницю і націлив у центр кола.

— Синьоро! — сказав він. — Я мушу потурбувати вас, вистреливши з рушниці.

Альчеста затулила вуха. Перебийніс вистрелив і вибив шротом середину в кружалках. Він знову взявся до пилки і випиляв циліндричну цівку. На кінцях тієї цівки він понасаджував обидва кружалка, як колеса на вісь. Потім він підійшов до Альчести.

— Синьоро Альчесто! — урочистим тоном почав Перебийніс. — Я розумію ваші почуття і, хоч я глибоко переконаний, що не хотів учинити нічого неделікатного, я не буду себе боронити. Умовімось, що, не спинивши човна в тій далекій очеретовій колонаді, я допустився непростимої провини, я смертельно поранив ваші почуття. Але ми не можемо зараз розлучитись.

Не будьмо згадувати про те, що вам дуже не легко було б самій найти звідси дорогу до станції, щоб сісти в потяг, який повіз би вас назад у сонячні подоли Кампанії, при умові, що на паспорті вашому уже є італійська віза.

Але згадайте, що ви не були ще в Лісових озерах Слобожанської Швайцарії.

Людське життя, синьоро, — це дивна і незрозуміла річ. Буває, що молодий натхненний юнак, учившися пильно політичної економії, української стилістики і навіть англійської мови, бувавши в громадянській війні і урятувавшись від смерти тільки тим, що в ворожому кулеметі трапився один з чотирьох сот шестидесяти семи перебоїв, які, відома річ, належать до кожного кулемета і які перебої можна і слід виправляти чотирма стами шістдесят сімма способами, любивши дівчат ревно й ніжно і у відповідь мавши від них таке ж ніжне й ревне кохання і наостанці узявшись перекладати українською мовою роман французького академіка, що цей юнак перейшов усю ту довгу та розмаїту житецьку путь лише для того, щоб, вертаючись додому з інтимної, веселої бесіди, загинути під колесами трамваю!

Але згадаймо ще, що той юнак жив життям, попереду не