read-books.club » Сучасна проза » Львів. Смаколики. Різдво 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Львів. Смаколики. Різдво" автора Ганна Хома. Жанр книги: Сучасна проза / Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 43
Перейти на сторінку:
які вірили, людей, які не здавалися морозу, які не боялися стояти проти озброєних до зубів хлопців у чорній екіпіровці. І очі тих хлопців, які стояли проти мирних людей.

Тато одного разу навіть трохи образився на сина:

— Ти б нас іще пару разів сфотографував, на пам’ять! А то ми тут цілою командою стоїмо, а ти раз клацнув, а далі все когось та когось…

— Тату, я вас можу зазнимкувати будь-коли. А тут — історія! Та ви ж самі бачите! Не гнівайтеся, я побіг! Треба ловити кадр! — сяйнув білозубо, наче спалахом фотоапарату, з теплою посмішкою обійняв тата й побіг поміж наметами.

— Отакі діти! — промовив тато сам собі, вже теж усміхався. Тепло в його грудях розтопило маленьку холодну грудку образи. Тепло любові. — Отакі діти! Золоті! Бережи їх, Матінко Божа! — зітхнув і перехрестив вечірню темряву, у якій зник син.

Осіння темрява завжди наскакує зненацька. Переводять час на зимовий — і наступного дня тебе захоплюють у кошлаті лабети сутінь і мряка. Ярина завжди пручалася: більше руху, більше роботи, більше друзів, навіть просто більше ходити вулицями вдень, ловити дотики схололого світила. Проте цієї осені — а тепер уже й зими — темрява напала невідворотно страшно, як вирок, наче зламала останню заслінку в підводному човні. І тоне той човен, і вибратися з нього нема ради, а свідомість іще відчайдушно посилає сигнали — знайдіть мене, врятуйте мене, гину! — кудись туди, нагору, у найвищі небеса, геть аж до Бога, мабуть.

Так холодно, так безнадійно темно саме напередодні Різдва. Ярина це знала, а зараз і дуже сильно відчула на собі. Зима для її емоційної натури завжди асоціювалася з ніччю… А найтемніша ніч — перед світанком. Ось і відповідь — перед світанком, перед святом — найтемніше. Треба дочекатися світанку, він уже скоро. Ну ж бо, Яриночко, зберися, скоро буде сонце. Ти ж знаєш: твоє сонце — в тобі, ніколи ж не згасне!

Ярина згадує, як щасливий і страшний сон, як неймовірне кіно з нею й Василем у головних ролях, і їхній Майдан, і радість, коли утік злодій-президент. І страшну хитку тривогу, коли почалися бойові дії на Сході. Василь ніколи не міг всидіти вдома. Відкритий, як двері, щирий, він спочатку їздив на фронт з допомогою побратимам, діставав для них бронежилети, каски, взуття, ліки. Працював як фотограф навіть для іноземних видань. Ловив у кадр і неймовірно красиві ночі на Луганщині й Донеччині, і страшні сліди від куль на касках, і поруйновані оселі.

— Сонячний, як соняшник, — говорили про нього нові фронтові друзі.

— Відповідальний до неможливості, — додавали інші.

— Не має заздрості, — дивувалися треті.

А він не витримав — мої друзі тут воюють, а я з фотоапаратом бігаю — і пішов добровольцем в «Айдар».

32-й блокпост. Автомат і бронежилет. Василь дає інтерв’ю молоденькій журналістці, посміхається, розказує кумедну історію, як вони вшістьох зістрибнули в окопчик, розрахований на двох. А потім, уже без посмішки, пояснює, що вони тут стоять, щоб надати підтримку Збройним силам України.

Ярина потім від друзів дізналася, що буквально за кілька годин по тому почався мінометний обстріл і багато хлопців були поранені. Василь сів за кермо машини, яка мала вивозити поранених у тил. І тут почався новий обстріл. Так, як це буває на фронті — ворог не дає передихнути, отямитись. І чому заглухла його машина? І чому він поліз її ремонтувати? Бо хотів таки врятувати поранених хлопців, які лежали у машині. Перевіряв клеми акумулятора.

І — знову був мінометний вогонь… травми, не сумісні з життям…

Василько лежав на дорозі, а очі дивилися у вись. Сонце виплило з його очей і пішло собі в небо, у те прекрасне небо над луганськими полями. Пішло гріти всіх, хто залишився.

Львів. Похорон. Прірва довкола. Квіти, люди, церква — коловерть, реальність, яка прошмигнула повз Ярину, як косий дощ, — не розуміла, не вірила. Була у прострації, у стані скрижанілої свідомості, все чула, бачила, тільки серце не хотіло приймати реальність.

А потім був сон. У цьому сні вона — на дні якоїсь глибочезної криниці, а над головою біжать угору чорні-пречорні стіни. І лише ген-ген на самій горі — блакитне кружальце неба і скраю на ньому — біла плямка. Але то не плямка, то світла постать, ось вона кличе її: «Ярино, Яриночко! Підіймайся!» І жінка стала підійматися! Крила випорскували з-під улюбленого чорного светрика, як з-під надкрил хруща, — прозорі, такі ж ніжні та вразливі, як у травневого жука, але такі казкові!

Ярина відчула, що втрапила у країну дива, що перед нею відривається світ, який так хотіла пізнати й уявляла, а от — на, маєш! — вона вже там! Крила напружилися срібними прожилками, гойднулися — і ось несуть її, вітер гуготить у вухах, а вона, Ярина, підіймається до блакитного кружальця неба.

Далі у тому сні вона йшла за руку з білою постаттю. Так, то була Матінка Божа. От тільки не виглядала вона так, як на іконах, то було просто перлисте світло, дуже м’яке, дуже лагідне і тепле. Вона вела Ярину за руку, довкола — багато білих пухкеньких хмарок, усе довкола — хмарки, а ще відчуття тихої радості й затишку, світлого спокою.

Із цим відчуттям світла Ярина і прокинулася того суботнього ранку. Прийшла до церкви, щоби замовити службу за Василька.

У м’якому мигтінні свічок, у просторі спокою і вільності духу жінка завмерла, поринула у молитву. Горло відмовлялося видавати звуки, стискалося болем, в очі набиралися сльози. Та раптом — теплий дотик до її плечей і таке відчуття блаженства! Заплющила очі і… побачила його, свого милого, коханого, найріднішого!

— Я буду завжди з вами! Не плач, моє сонечко! Хтось же має бути янголом, бо ми маємо перемогти! Ти бережи себе, бережи нашу донечку!

То був голос Василька. То був дотик Василька — тільки він умів її так пригортати, ніжно, за плечі. Чула його тепло на спині, але то вже було зовсім інше відчуття — їй стало раптом легко, як у тому сні, вона відчула, як знову розгорнулися, розпружилися її прозорі сріблясті крила…

Підвела погляд догори — промінь сонця відбився від іконостасу і танцював тріпотливим метеликом на самому куполі. Сльози лилися й лилися несамохіть, але горло вже могло дихати.

— Я люблю тебе! — прошепотіла. — Дякую, що ти мене не покинув, Васильку!

Ще довго молилася, вдивлялася у святі лики на іконах. Святиня[7], яку обібрали в радянські часи до голих

1 ... 20 21 22 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Смаколики. Різдво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Смаколики. Різдво"