Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

Батько вже був удома — в передпокої стояло його взуття. На кухні щось белькотів увімкнений телевізор. Ліза принюхалася й проковтнула слину — пахло її улюбленими дерунами. Дівчина спеціально шумно зачинила двері, але до неї ніхто не вийшов. Ліза ще раз відчинила двері і щосили грюкнула ними, але батьки удавали, ніби не чули її. Ну й нехай!

Дівчина піднялася до себе і, надимаючи щоки від обурення, відкрила ноутбук. Сторінка блимнула — біля відеозаписів з’явилася цифра +1. Ліза відкрила відео. «Свиня риється в болоті». Вони виклали. Вони реально це виклали! Ліза видалила відео, але на його місці відразу з’явилося друге — вже на стіні. Дівчина гарячково видаляла пости, але вони все не закінчувалися. Ліза опустила голову на клавіатуру і глухо застогнала. За що? Вона швидко занесла профілі однокласників у чорний список. Навіть тут, у її уявному світі, вони все одно намагалися все знищити! Як це набридло! Як усе набридло!

Їй раптом захотілося щось зробити, щось таке, що б усіх змусило пошкодувати про те, як вони з нею повелися. Щоб вони плакали. Може, якби її не було, всім було б не краще, а гірше? Тоді вони б зрозуміли. Тоді вона б усім показала! Пальці швидко пробігли по клавішах, набираючи повідомлення для Кита:

— Я більше не можу. Я так ненавиджу себе і своє життя, що більше не можу. Ти можеш приїхати і врятувати мене? Я хочу, щоб ти забрав мене звідси, щоб ніколи більше не бачити цих виродків!

— Сонячна моя, що сталося?

— Не хочу говорити про це. Мені дуже й дуже погано. Тільки ти мене можеш зрозуміти!

— Я розумію. Дуже добре розумію. Якби я міг, я б уже був поруч. Віриш мені?

— Я цього дуже хочу! Чому ти не можеш приїхати?

Кит писав довго. Ліза нервувала і згризла нігті під корінь на правій руці. Ну, чому так довго? Це ж просто! Давай!

— Я далеко, моя сонячна. Так далеко, що не зможу дістатися до тебе і за тиждень.

— Де ти?

— Ти ніколи тут не була.

— Як скажеш! — Ліза ображено закусила губу.

— Я казав тобі, що мій батько з поліції? Тільки-но я вийду з дому чи сяду на якийсь автобус-поїзд, йому одразу про це донесуть. Він контролює кожен мій крок. Зараз він відібрав усі мої гроші. Мій паспорт у нього в столі під замком. Я страшенно хочу до тебе, моя сонячна, але це неможливо. Розумієш?

— Розумію. Я вже до цього звикла. Вони завжди псують нам життя! Але я хочу тебе побачити!

— Моя пропозиція в силі. Ми не можемо бути разом тут, але ніхто нам не заборонить поєднати наші серця і душі! Ти готова?

— Так.

— Правда? Ти не пошкодуєш. Ми зробимо це разом. Одночасно. Наші душі ніколи не розлучаться.

— А що з нами буде? Ми помремо? — Ліза дописала остан­нє слово і прикусила губу. Сама думка вже не була страшною, скоріше — цікавою. Що там, за межею? Новий світ? Точно кращий за те, що зараз! Та й жити треба тільки, якщо є заради чого чи заради кого. Батьки так відгородилися, що лише зітхнуть щасливо, якщо її не буде. Вони повернуться додому, перестануть сваритися через неї, не треба буде ходити до школи, розмовляти з директрисою, ганьбитися, купувати їй речі, нічого не треба буде! Якби ще хоч були друзі… А так… Жити заради розваги однокласників-мучителів? Набридло! У цьому світі її справді нічого не тримало — тільки Кит. Дівчина стиснула мишку міцніше. Треба бути з тим, хто тебе розуміє і кому ти справді потрібна… І якщо не тут, то в іншому світі!

— Ні, краще! Ми станемо сіллю для моря. Ти ж любиш море?

— Люблю… — Дівчина не відривала погляду від монітора. Кит завжди мав рацію. Їм час піти із цього світу, де їх ніхто не розуміє. Тоді всі пошкодують, що не цінували їх. Але вже буде пізно. Від цієї думки раптом стало солодко.

Ліза не помітила, як дістала коробку зефіру і вже облизувала крихти з фольги. Солодкий смак заспокоював. Вона не шкодуватиме, що не зробить цього, вона не відступить. Вона нарешті сама вирішуватиме, що робити. Кит продовжував щось друкувати:

— Смерть — це прекрасно! Вона звільнить нас, пере­несе в інший світ, де ми ніколи не розлучимося! Хіба це не класно?

— Класно, — як зачарована, повторила Ліза. — Коли ми це зробимо? Я не хочу довго чекати!

— Поки що ні. Може, ти вибереш?

— 31-го в мене день народження. Ще кілька днів…

— Кілька днів — ніщо порівняно з вічністю, яка на нас чекає. Ідеальний вибір! Ти зможеш народитися заново! ­Уяви, ти будеш зовсім іншою і собою водночас. І я буду поруч… Назавжди …

— Добре. Як ми це зробимо?

— Ми стрибнемо. Ти боїшся висоти?

— Ні.

— Молодець! Не треба боятися. Біля тебе є скелі?

— Є.

— Високі?

— Дуже! — Ліза згадала, якими маленькими видавалися катери, коли дивитися на них із Тридиву.

— Супер! Я вже вибрав місце для себе. Тобі страшно?

— Трохи.

— Нічого, треба зробити лише один крок, і все скінчиться.­ Уяви, тобі більше ніколи не треба буде боятися!

— Я зможу. Головне — з тобою.

— Матиму дуже важливе прохання до тебе — нікому не розповідай, інакше нічого не вийде. І поводься так, ніби ти змирилася. Зможеш зіграти заради мене?

— Зможу, — коротко кивнула Ліза.

І тоді Кит написав їй те, про що вона навіть не мріяла:

— Я люблю тебе.

Дівчина перечитала це повідомлення із десяток разів, щоб усвідомити, що це дійсно правда. Кит єдиний ніколи не брехав їй. Йому можна вірити. З ним можна піти нарешті з цього світу. Вона усміхнулася й відписала:

— І я тебе.

Ліза закрила ноутбук і переставила його на підлогу. Вона вмостилася на ліжку, задерши ноги догори, і дивилася в небо. Сьогодні воно ховалося за важкими темними хмарами — жодної зірочки. Вони зроблять це і завжди будуть удвох. І ніхто їм не заважатиме. Світ без криків, без болю, без знущань. Це право на щастя для тих, хто тут зайвий! А смерть — це така дрібничка насправді. Якщо подумати, це… Як переїхати в інше місто! Точно! Ліза усміхнулася своїм думкам. Просто жити в іншому місті іншого світу. Кращого, доброго, справедливого — не такого, як цей! Головне, що вона буде там не сама… І більше ніхто не зможе її образити. Вона буде щасливою. Назавжди! Ці всі страждання випали їй для того, щоб вона зрозуміла, що їй тут не місце. Вона не відступить — бо ж вона заслужила на щастя!

Розділ VIII. Сильний вітер

«Татку, допоможи мені!»

Дівчина на фотографії сонячно усміхалася. Вона сама була створена із сотні сонячних промінчиків і наче світилася зсередини. Довге світле волосся тріпотіло на вітрі, кілька неслухняних