Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

загасив сигарету і піднявся назустріч. На ньому були джинси, що неприпустимо вільно сиділи на стегнах, а коли він розвернувся спиною до мене, я побачила небажані сантиметри нижньої білизни жахливого фіолетового кольору й світлу, веснянкувату шкіру, яка нагадала мені шкіру жирафа.

— Здоров, Елеанор, — сказав він, витираючи руки об стегна, ніби намагаючись їх очистити. — Як у тебе справи?

На мій жах, він нахилився, щоб мене обійняти. Я відступила назад, але встигла вдихнути сигаретний дим і якусь різку хімічну гидоту. Гадаю, це був недорогий чоловічий одеколон.

— Доброго дня, Реймонде, — сказала я. — Ходімо всередину?

Ми піднялися ліфтом у палату № 7. Реймонд довго та нудно розповідав про події минулого вечора, він та його друзі «всю ніч зависали», хай там що це не означало, закінчили місію в грі «Grand Theft Auto», а після цього грали в покер. Хтозна, навіщо він мені це розповідав. Я, звісно, про це не питала. Нарешті він припинив говорити й поцікавився, як минув мій вечір.

— Я займалася одним дослідженням, — відповіла я, не бажаючи затьмарювати спогади того вечора, розповідаючи про нього Реймонду. — Дивись, — сказала я. — Палата № 7!

Він легко відволікався, ніби маленька дитина чи домашня тварина, і, перш ніж увійти, ми по черзі почали обробляти руки антисептиком. Безпека перш за все, хоча моя багатостраждальна шкіра заледве відновилася після попередньої дерматологічної атаки.

Семмі лежав на останньому ліжку, найближче до вікна, читаючи газету «Сандей Пост». Він поглянув на нас, спустивши окуляри на кінчик носа, і його поведінку не можна було назвати доброзичливою.

Реймонд кахикнув.

— Вітаю, містере Том. Мене звати Реймонд, а це — Елеанор. — Я кивнула старому, а Реймонд продовжив: — Ми, гм-м-м, ми знайшли вас, коли ви упали на хідник, і я поїхав з вами в лікарню. Нам хотілося прийти до вас сьогодні й привітатися, дізнатися, як у вас справи…

Я нахилилася вперед і простягнула руку. Семмі витріщився на неї.

— Е… — пробурчав він. — То хто ви, кажете, такі?

Він здавався обуреним і трохи агресивним. Реймонд почав пояснювати знову, але Семмі підняв руку, долонею вперед, щоб Реймонд замовк. Незважаючи на те що на ньому була смугаста піжама, а біле волосся скуйовдилося, ніби в дитинчати голуба, він все-таки поводився впевнено й наполегливо.

— Так, заждіть, зачекайте хвилинку, — сказав він і нахилився до тумби біля свого ліжка, беручи щось з полиці.

Я мимовіль позадкувала — хтозна, що він може звідти дістати. Він запхав щось у вухо і покопирсався в ньому. Раптом з того боку його голови запищало. Коли пищання припинилося, він усміхнувся.

— Ось так краще. Тепер старий пес бачить зайця, хех. То що це за історія з вашою парою — ви з церкви? Чи намагаєтеся заманити мене в якесь телешоу? Мене це не цікавить, синку, я вже казав це твоїм друзям. Я не зможу заплатити за своє перебування тут і дивитися на все це лайно! Товстунки займаються бальними танцями, дорослі чоловіки випікають торти, заради бога!

Реймонд знову кахикнув і повторив свою розповідь, а я тим часом нахилилася і потисла Семмі руку. Вираз його обличчя одразу ж змінився, і він нам усміхнувся.

— То це ви? Я розпитував медсестер про те, хто врятував моє життя. Хто привіз мене сюди? Як я сюди потрапив? Але вони не могли мені нічого розповісти. Сідайте ж, не стійте, сідайте біля мене й розповідайте про себе все. Я ніколи не зможу віддячити вам за те, що ви зробили. — Він кивнув і посерйознішав: — Усе, що можна почути сьогодні, — це те, що все йде під три чорти, що навколо лише педофіли та шахраї і що всі брешуть. Ви забудете, що у світі повно звичайних гідних людей, таких як ви, добрих самарян, які зупиняться й допоможуть нужденній душі. Ось, почекайте, я познайомлю вас зі своєю сім’єю! Вони стрибатимуть на радощах, неодмінно.

Він відкинувся на подушки, втомившись від розмов. Реймонд приніс мені пластиковий стілець і ще один для себе.

— То як почуваєтеся, містере Том? — запитав Реймонд. — Як минула ніч?

— Називай мене Семмі, синку, кинь ці церемонії. У мене все добре, я геть здоровий. Ви з дружиною врятували моє життя, однак це було неминуче.

Реймонд засовався на стільці, тому я нахилилася вперед.

— Містере Том… — розпочала я.

Він скинув брови, а потім вдавано насупився.

— Семмі, — виправилась я, і він кивнув.

— Боюся, мені доведеться виправити деякі фактичні неточності, — сказала я. — По-перше, ми не врятували ваше життя. Це заслуга Служби швидкої медичної допомоги, працівники якої, попри нетактовність, зробили все залежне, щоб стабілізувати ваш стан і привезти сюди. Медичний персонал лікарні, зокрема анестезіолог і хірург-ортопед, який прооперував ваше стегно, а також багато інших фахівців у галузі охорони здоров’я, котрі доглядали за вами в післяопераційний період, — це вони вас врятували. Ми з Реймондом лише викликали допомогу і склали вам компанію, поки Національна служба охорони здоров’я не взяла відповідальність на себе.

— Еге ж, благослови Боже Національну службу охорони здоров’я, усе так, — грубо перервав мою промову Реймонд.

Я кинула на нього розлючений погляд.

— Крім того, — продовжила я, — мушу уточнити, що ми з Реймондом просто колеги. Ми, безперечно, не одружені.

Я уважно глянула на Семмі, переконавшись, що він не сумнівається в моїх словах. Семмі подивився на Реймонда. Реймонд — на Семмі. У палаті запала тиша, яка мені здалася незручною. Реймонд випростався на стільці.

— То де ви живете, Семмі? Чим ви займалися до того дня, коли вскочили в халепу? — запитав він.

Семмі усміхнувся.

— Я місцевий, синку, тут народився і тут зростав, — відповів він. — У п’ятницю я завжди вирушаю за покупками. Я дивно почувався того ранку, але думав, що то через стенокардію. Не очікував, що зрештою опинюся тут.

Він узяв карамельку з великого пакета в себе на колінах і запропонував нам. Реймонд узяв цукерку, а я відмовилася. Мене бридило від думки про кондитерські вироби, підігріті до температури тіла завдяки паху Семмі (хоча він був у фланелевій піжамі та накритий ковдрою).

Семмі та Реймонд голосно чавкали. Поки вони їли, я скинула оком на свої руки: шкіра була сухою, ніби вигорілою, але я зраділа, що антисептик видаляв мікроби і бактерії, які ховалися скрізь у лікарні. І, мабуть, на мені теж.

— А ви приїхали до мене здалеку? — запитав Семмі. — Маю на увазі, окремо, — хутко додав він, зиркнувши на мене.

— Я живу в Саус-Сайді, — відповів Реймонд, а Елеанор… ти ж у Вест-Енді?

Я кивнула, воліючи не уточнювати свою