Читати книгу - "Леся Українка"

Наприкінці травня 1906 року Леся з матір'ю, Ольгою й малим племінником приїхали до Зеленого Гаю, де й провели все літо. Час від часу до них навідувалися рідні й близькі, серед яких були: тітка Олександра, К. Квітка, родина Трегубова. Тепле літо швидко минуло, і вже у вересні сім'я переїхала в Київ. Як це було заведено в Косачів, усі роз'їхалися у справах: мати – до Полтави, редагувати «Рідний край» та готувати видання нового дитячого журналу «Зірка», батько – в Колодяжне, бо його знову перевели по службі.

«Ясним пунктом на темному тлі українського життя» назвала Леся Українка відкриття в Києві «Просвіти». Це було перше легальне українське товариство, яке ставило собі за мету не тільки видавати книжки для народу, але й організовувати свої бібліотеки, книгарні, музеї. Коло створення бібліотеки якраз і ходила Леся Українка. Відразу по своєму заснуванню «Просвіта» почала діяти: було організовано концерт, підготовлено виставу, видано книжечку М. Драгоманова, зібрано 2000 книжок для бібліотеки. Леся ходила на зібрання «Просвіти» й наполегливо працювала в товаристві. Письменниці вистачало часу й на власні твори, цього року вона написала «У катакомбах», «Пророк», «В дому роботи, в країні неволі». Часописи «Вільна Україна», «Шершень», «Рідний край», «Нова громада» залюбки друкували вірші, поеми та статті Лесі Українки.

У цей час сестра Ольга знайшла роботу, а поки вона перебувала в лікарні, за малим Михайлом доглядала Леся. З настанням холодів погіршився стан здоров'я рідних людей: у листопаді захворів Михайлик, зовсім недужий повернувся батько, але Ольга раділа, що він хоч приїхав у Київ, де вона могла його професійно доглянути. Дочка знала, що якби батько залишився на Волині, то нікому б не повідомив про хворобу, не лікувався би добре, що призвело б до ускладнень. Мати у листах повідомляла, що вона виснажена, і висловлювала бажання приїхати додому, щоб теж побути якийсь час під наглядом Ольги.

Рішучий характер дочки (Ольга не дозволяла батькові піднятися з ліжка, поки він остаточно не одужав) і її професійні якості допомогли Петру Антоновичу одужати й повернутися в Колодяжне. Мати так і не приїхала, а на запитання чоловіка відповіла лаконічно: «Здорова, приеду позже».

Шлюб

І знову взимку 1907 року Леся не в теплих краях, а в Києві. Навіть більше того – на карантині. Ольга заслабла, як думали, на дифтерію, тому Косачі витримували карантин, щоб не розносити зарази.

«Просвіта» продовжувала діяти, Леся та її однодумці розсилали запрошення співпрацювати з товариством Іванові Франку та Володимиру Гнатюкові.

У цей час у Климента Квітки виявили туберкульоз. Хвороба спалахнула несподівано, з небезпечними легеневими кровотечами. І Леся, і Ольга були дуже занепокоєні й засмучені недугою К. Квітки, тим більше що його батько вмер від сухот.

Леся з батьком виїхали до Колодяжного, жили у «великому домі». Погода була гарна, навколо було спокійно й добре, але думки про К. Квітку не давали спокою. Засмучували також новини: сьоме число «Рідного краю», над яким так наполегливо працювала Олена Пчілка, було конфісковано; мрії про просвітницьку друкарню довелося відкласти, бо грошей для її заснування ніде було взяти; Ольгу викликали на допит в жандармське управління; туди ж пізніше запрошували й Грінченка. Недовго Леся Українка пробула в Колодяжному, вже у травні приїхала до Києва, як здогадувались і боялись усі її рідні, через хворобу Климента Квітки. Боялись, бо добре знали, що Леся не покине Квітку в біді й буде доглядати за ним. А при її слабкому здоров'ї доглядати за хворим – то непосильна робота й велика небезпека. Але ж Леся, відкинувши поради й умовляння, вивезла Кльоню до Криму. Так учинити порадив їй відомий у Києві лікар Фаворський. Він зауважив, що Квітка не в безнадійному стані, що йому конче необхідно негайно виїхати на 2—3 місяці в Крим. Лесю ж лікар запевнив, що її легені здорові, але для її слабких нервів, подолання малокрів'я і втоми буде теж дуже корисно відпочити в Криму. Тим більше, запевнив лікар, що хвороба Квітки для Лесі не страшна, вона не заразиться.

Леся й Климент бажали поїхати до Балаклави, але зупинилися в Ялті, спочатку в готелі «Ялта», бо не було часу добре пошукати помешкання, а потім на дачі Розанова в пансіоні Денике. Мабуть, у Криму вони й домовилися про одруження, власне, про формально-обрядові процедури.

Леся не бажала проходити церковного ритуалу вінчання, свого часу вона активно підтримувала свою молодшу сестру Ольгу, коли та, одружуючись із Кривинюком, відмовилась іти під вінець, – Ольга жила громадянським шлюбом із Кривинюком, вони мали дитину, і все в них було добре.

У Лесі Українки з Квіткою була складніша ситуація. Його рідня – то не Косачі: консервативні й побожні, вони нізащо в світі не погоджувалися на шлюб поза церквою. Друга, ще гірша перешкода – служба. Відмовитись од вінчання – значить ризикнути службою, втратити можливість заробляти собі на хліб. Вони обоє добре пам'ятали, що суддівський чиновник чи взагалі правовик числиться на особливому рахунку. Отож треба було ставати під вінець. Краще поступитись малим, аніж позбутись великого. Влітку вони повернулися до Києва й без найменшого розголосу звінчались. Того ж дня, 25 липня, Леся повідомляла матері: «Люба мамочко! Справа скінчена – ми звінчались сьогодні, в 1-й годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній». Дуже прихильно про шлюб Лесі і Квітки відгукнулася Ольга Кобилянська. Вона написала Лесі з Чернівців: «Слава Богу, що суть ще люди на світі, і з ними та свята і велика сила, котру звемо любов'ю і що її ніщо не може вбити».

Незважаючи на заклопотаність, Леся продовжувала багато писати. У листі до матері вона розповідала, що у неї в роботі багато творів, бо, «очевидно, мода на альманахи вернулась» і редактори збірників весь час просили щось надіслати.

Осінь 1907 року приносить родині Косачів і радість, і турботи, і хвилювання. Одружується з Наталією Дробишевою брат Микола. Хворіє мати – пошкодила ногу перед від'їздом з Гаю; погано почувається батько – він пережив напад хвороби і має приїхати до Києва, порадитися з лікарями; заарештовують Михайла Кривинюка. Петро Антонович їде до Києва, але головна його мета – допомогти Кривинюкові, поклопотатися про його звільнення. Відвідавши двох лікарів і отримавши пораду не їсти м'ясо, батько береться до справи зятя. Лесі Петро Антонович написав, що вегетаріанство йому допомогло, однак він відчуває, що насувається склероз,